1. Поняття
зобов'язань.
2. Види
зобов'язань і система зобов'язального права.
3. Елементи
зобов'язань.
4. Підстави
виникнення зобов'язань.
1. Поняття
зобов'язань
Термін "зобов'язання" має кілька значень.
Зокрема, він використовується для позначення: документа, що видається боржником кредитору; окремого обов’язку; обов'язку, що відповідає правомочностям певної особи; сукупності обов'язків з відповідними їм
правомочностями.
Якщо права на речі опосередковують статику суспільних
відносин (стан приналежності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов'язання
стосуються насамперед його динаміки, регулюючи обов'язки передання речей від
однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг тощо.
Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і
мають усі ознаки останніх. Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють
виокремити їх із загальної сукупності цивільних право-відносин і, зокрема,
розмежувати з речовими відносинами.
До визначальних ознак зобов’язальних правовідносин можна
піднести такі:
- сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи:
кредитор - особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) - особа, яка
несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зобов’язання
(відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин
(правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне
коло зобов'язаних осіб, а "усі й кожен";
- об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії,
пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від
здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідносин є речі;
- здійснення суб'єктивного права кредитора у
зобов'язальних правовідносинах можливе лише в разі здійснення боржником дій, що
становлять його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа
може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою
до інших осіб;
- зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу.
Речові права - це його статика.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України
(надалі – ЦК) зобов'язанням є
правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь
другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати
послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має
право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Ураховуючи ту обставину, що поняття
"зобов'язання" є багатозначним і може застосовуватися в різних
галузях права та інших сферах гуманітарних знань, видається за доцільне вести
мову не взагалі про "зобов'язання" і взагалі про
"правовідношення", а саме про "цивільно-правові зобов'язання"
і "цивільні правовідносини".
Крім того, недоліком запропонованих визначень поняття
"зобов'язання" є некоректна вказівка на те, що одна їх сторона (кредитор)
має права, а інша (боржник, дебітор) - обов'язки. Такий найпростіший правовий
зв'язок на практиці зустрічається досить рідко (у договорах простого дарування,
безвідплатної позики, позички, довічного утримання, а також у зобов'язаннях
щодо відшкодування шкоди). Набагато частіше йдеться про взаємні права та
обов'язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний
передати покупцеві певну річ, і в цьому відношенні він є боржником. Натомість
він має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, і в цьому відношенні є
кредитором. Покупець у свою чергу виступає як кредитор, вимагаючи передачі
речі, і як боржник - виконуючи обов'язок заплатити за покупку.
З'ясування того, чи діє сторона у конкретній ситуації як
боржник чи як кредитор, має велике значення для правильного застосування інших
норм (наприклад тих, що встановлюють наслідки прострочення боржника чи
прострочення кредитора). Отже, й ця обставина має бути врахована при визначенні
поняття цієї категорії. З урахуванням цих уточнень визначення зобов'язання у
цивільному праві може виглядати таким чином.
Цивільно-правове
зобов'язання - це цивільне правовідношення, учасники якого мають
права та (або) обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних
відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо.
Слід звернути увагу на те, що ЦК не тільки дає загальне
визначення зобов'язання, а й визначає його засади. Зокрема в частині третьої статті
509 ЦК зазначено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності,
розумності та справедливості. Оскільки ці категорії названі серед загальних
засад цивільного законодавства (стаття З ЦК), можна дійти висновку, що у ЦК
зобов'язання розглядаються як результат реалізації цивільного законодавства.
Така точка зору знаходить підтвердження при аналізі джерел цивільного
законодавства та підстав виникнення зобов'язань.
З зазначених вимог до зобов'язань випливають деякі їх
особливості, що мають безпосередній практичний прояв. Зокрема стаття 511 ЦК
встановлює, що зобов’язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке
положення закону випливає з того, що встановлення обов'язків для третіх осіб,
які не є учасниками зобов'язання, не відповідало б засадам справедливості, на
яких мають ґрунтуватися зобов'язання. Водночас у випадках, встановлених
договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника
та (або) кредитора. Це можливо, наприклад, у разі укладення договору на користь
третьої особи (стаття 636 ЦК).
2. Види зобов'язань і система зобов'язального права
Класифікація зобов'язань може бути проведена за різними
критеріями. Найзручнішою є класифікація з використанням вже згадуваного
принципу дихотомії - поділу на два парних поняття. Водночас можливий і відступ
від цього принципу для докладніших класифікацій.
Розгляньмо найважливіші класифікації зобов'язань:
1) залежно
від підстав виникнення зобов'язання прийнято поділяти на договірні й
недоговірні.
Договірні зобов'язання виникають на підставі домовленості
його учасників (дво- або багатосторонній договір).
Недоговірні зобов'язання виникають внаслідок інших
юридичних фактів (одностороннього правочину, заподіяння шкоди, рятування майна
тощо).
Значення такого поділу полягає в тому, що зміст
договірних зобов'язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю
їх учасників, зміст недоговірних - ґрунтується на законі, односторонньому волевиявленні
суб'єкта приватного або публічного права;
2) залежно
від мети (спрямованості) зобов'язання поділяються на регулятивні й охоронні.
Регулятивні зобов'язання - це правовідносини, змістом
яких є правомірна поведінка учасників. Вони можуть регулювати поведінку
учасників договору, а також будь-яку іншу правомірну діяльність у сфері
приватно-правових відносин.
Охоронні зобов'язання виникають внаслідок заподіяння шкоди,
безпідставного збагачення їх метою є захист порушеного інтересу суб'єкта
цивільного права. По суті вони являють собою різновид засобів захисту або цивільно-правової
відповідальності;
3) за
співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на односторонні і
взаємні (зустрічні, синалагматичні).
В односторонніх зобов'язаннях в однієї сторони є лише
права, в іншої - лише обов'язки (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди).
У взаємних (зустрічних, синалагматичних) зобов'язаннях
кожен із учасників такого зобов'язання має як права, так і обов'язки. Кожна зі
сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Наприклад, у договорі
купівлі-продажу продавець і покупець володіють одночасно і правами, і
обов'язками один щодо одного. Взаємні (зустрічні, синалагматичні) зобов'язання
за загальним правилом мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене
законом, договором і не випливає із сутності зобов'язання);
4) залежно
від характеру правового зв'язку між учасниками зобов'язання воно може бути
простим або складним.
Якщо:
- сторони мають лише по одному праву і одному обов'язку,
то зобов'язання вважається простим;
- прав і обов'язків у сторін зобов’язання кілька, воно є
складним.
Так, зобов’язання, що виникли з договору дарування, -
прості, а з договору купівлі-продажу - можуть бути як простими, так і складними;
5) залежно
від значення зобов'язання для його сторін розрізняють головні (основні) і
додаткові (акцесорні) зобов'язання.
Головні (основні) зобов'язання можуть існувати самостійно
без додаткового зобов'язання (наприклад, купівля-продаж).
Додаткові (акцесорні) зобов'язання виникають лише за
наявності головного (основного) зобов'язання і нерозривно пов'язані \ ним
(наприклад, порука). Додаткові зобов'язання завжди слідують за головним і
автоматично припиняються разом з ним;
6) залежно
від пов'язаності зобов'язань з особистістю їх учасників можна виділити
зобов'язання особистого характеру і зобов'язання неперсоніфіковані.
Особливістю зобов'язання особистого характеру є
необхідність виконання дій, що є його об'єктом, особисто учасником. У таких
зобов'язаннях неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі
смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником.
Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю фізичної особи, кредитором може
бути лише потерпілий.
Неперсоніфіковані зобов'язання не пов'язані з особистістю
боржника або кредитора. Тому в них можлива передача прав і обов’язків у порядку
правонаступництва, заміна осіб у зобов'язанні тощо;
7) з точки
зору визначеності змісту зобов'язання розрізняють зобов'язання з визначеним
обсягом вимог і зобов'язання з невизначеним змістом.
У зобов'язаннях з визначеним обсягом вимог точно відомо,
виконання яких обов'язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника.
Такими є переважна більшість зобов'язань.
У зобов'язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних)
обсяг прав і обов'язків встановлюється лише в загальному вигляді. Конкретні
суми, послуги тощо визначаються вже під час виконання зобов'язання.
Наприклад, до алеаторних відносяться зобов'язання, що
виникають із договору довічного утримання. Тут відомо лише те, що набувач
будинку бере на себе обов'язок утримувати власника будинку до його смерті.
Однак у що це виллється, сторони не знають і не можуть знати. До цього ж виду
зобов'язань можуть бути віднесені зобов'язання із заподіяння шкоди здоров'ю. У
цьому випадку відомий розмір щомісячних платежів в рахунок компенсації
втраченого потерпілим заробітку, але кінцеву суму, як і розмір додаткової компенсації
витрат на лікування, заздалегідь визначити неможливо;
8) з точки
зору визначеності предмета виконання можна виділити зобов'язання з конкретним
предметом виконання, альтернативні і факультативні (у цьому випадку доводиться
відступити від принципу дихотомії і обрати множинний розподіл).
Зобов'язання з конкретним предметом виконання мають місце
тоді, коли предметом зобов'язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це
загальне правило.
Альтернативні зобов'язання означають, що боржник має
здійснити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором.
Право вибору належить боржнику, що виконує зобов'язання, якщо інше не випливає
із закону, договору або сутності зобов'язання. Причому здійснення будь-якого із
них вважається виконанням зобов'язання. Припускається, що коли вже кредитор
погодився на кілька варіантів в момент укладення договору, то йому байдуже,
який з них обере надалі боржник.
Наприклад, договором між художнім колективом і
замовником передбачено, що буде дано концерт за програмою № 1 або за програмою
№ 2. При виконанні будь-якої з цих програм зобов'язання буде вважатися
виконаним, якщо дотримані інші умови договору (строк, якість, склад учасників).
Наявність у боржника права вибору однієї дії з низки можливих не означає, що
існує кілька зобов'язань. Альтернативне зобов'язання - єдине правовідношення,
зміст якого в цілому визначається в момент виникнення зобов'язання і
уточнюється до моменту виконання.
Факультативні зобов'язання мають місце у випадках, коли
боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це
неможливо - має право замінити її виконання іншою дією, що заздалегідь
обумовлено угодою сторін. Наприклад, боржник зобов'язується передати кредитору
певну річ, а при неможливості цього - надати іншу річ такого ж призначення.
Можливість заміни виконання тут також є правом боржника.
На відміну від альтернативних зобов'язань, де зміст
формулюється за допомогою обумовлення варіантів "або те, або інше",
факультативні зобов'язання можуть бути охарактеризовані формулою: "якщо
неможливо те, тоді інше".
Від класифікації зобов'язань як виду цивільних
правовідносин слід відрізняти визначення системи зобов'язального права як
підгалузі цивільного права.
Не зупиняючись на численних варіантах підходів до
визначення такої системи, що існують в цивілістичній літературі, обмежимося
викладом декількох позицій. Отже, все зобов'язальне право може бути поділене на
загальну частину і спеціальну частину (окремі види зобов'язань).
У свою чергу, загальна частина зобов'язального права
включає в себе:
- універсальні загальні положення;
- загальні положення договірного права.
Універсальні
загальні положення стосуються всіх видів зобов'язань. Вони містять
характеристику зобов'язань, його елементів, визначають загальні правила
виконання і припинення зобов'язань, забезпечення їх виконання тощо.
Загальні
положення договірного права містять правила, що стосуються лише договорів як
основної підстави виникнення зобов'язань. Це визначення поняття договору,
принципів договірного права, змісту договору, порядку його укладення, зміни,
виконання і припинення договору тощо.
Якщо у ЦК 1963 року загальні положення договірного права
були розміщені серед інших загальних положень зобов'язань (статті 153-160 ЦК
1963 року), то у ЦК 2003 року вміщено спеціальний розділ (розділ II книги
п'ятої) "Загальні положення про договір". До речі, подібний підхід
має місце і у багатьох інших європейських країнах. Наприклад, у Німецькому
цивільному кодексі загальним положенням договору присвячений розділ III книги
першої - "Загальна частина" і розділ II книги другої -
"Зобов'язальне право". Такий підхід видається цілком виправданим,
оскільки, як зазначалося вище, відповідає значенню договірного права в
опосередкуванні цивільного обігу.
Спеціальна частина зобов'язального права (окремі види
зобов'язань) поділяється на:
- окремі види договорів (глави 54-77 ЦК);
- окремі види недоговірних зобов'язань (глави 78-83 ЦК).
У свою чергу окремі види договорів з урахуванням мети, суті
та змісту угод, можуть бути об'єднані в такі групи договорів:
- договори про передачу майна у власність;
- договори про передачу майна у тимчасове користування;
- договори про надання послуг;
- договори про виконання робіт;
- договори у кредитно-розрахункових відносинах;
- договори про спільну діяльність;
- договори про забезпечення зобов'язань.
Окремі види недоговірних зобов'язань можуть бути поділені
на зобов'язання, що виникають внаслідок правомірних дій, і зобов'язання, що
виникають внаслідок правопорушень.
Правомірними діями можуть бути односторонні правочини,
юридичні вчинки, акти цивільного стану (наприклад, рятування майна, життя і
здоров'я громадян, ведення справ без доручення, публічна обіцянка винагороди,
укладення шлюбу тощо - глави 78-80 ЦК та інші).
Правопорушення породжують зобов'язання внаслідок
створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної
особи, заподіяння шкоди, безпідставного збагачення тощо (глави 81-83 ЦК).
3. Елементи
Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, є: суб'єкти, об'єкт, зміст.
Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор).
Кредитор - це особа,
уповноважена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або
утримання від них.
Боржник - це особа,
зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утримуватися від
вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.
Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і
права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана
вчинити на користь другої сторони, і кредитором у тому, що вона має право
вимагати від неї (частина третя статті 510 ЦК).
Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть бути
фізичні особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна
Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права).
Залежно від кількості суб'єктів на тій або іншій (або на
кожній) стороні зобов'язань розрізняють зобов'язання прості і складні (з множиною осіб).
Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один
кредитор.
Складними (зобов'язаннями з множиною осіб) є
зобов'язання, де на котрийсь із сторін (або на обох сторонах) виступають кілька
осіб.
Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів - це активна, якщо
кілька боржників - пасивна, якщо кілька тих й інших - змішана множина осіб.
Залежно від характеру розподілу прав або обов'язків між
кількома кредиторами або боржниками розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.
У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати
зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання
певної частки зобов’язання. У солідарних зобов’язаннях кожному кредитору у
повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати
зобов'язання у повному обсязі.
У субсидіарних зобов'язаннях є основний кредитор або
боржник і додатковий кредитор (боржник). За загальним правилом, між сторонами
встановлюються часткові зобов'язання.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у
випадках, коли це передбачене договором або встановлено законом, зокрема при
неподільності предмета зобов'язання (стаття 541 ЦК). Наприклад, солідарні
зобов'язання виникають у разі завдання шкоди кількома особами, коли неможливо
встановити, чиїми діями і в якому конкретно розмірі заподіяно збиток.
ЦК досить детально регулює порядок виконання солідарного
обов'язку і реалізації солідарної вимоги. Так, стаття 543 ЦК передбачає, що при
солідарному обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від
усіх боржників разом, так і від кожного окремо, притому, як повністю, так і в
частині боргу.
Слід зазначити, що встановлення такого правила має на
меті максимально повне задоволення вимог кредитора і захист його інтересів.
Зокрема кредитор, який не отримав повного задоволення від одного із солідарних
боржників, має право вимагати недоотриманого від інших співборжників.
Цю ж мету має і збереження пов'язаності зобов'язань усіх
солідарних боржників доти, доки зобов'язання не буде виконане повністю: усі
солідарні боржники залишаються зобов'язаними, поки зобов'язання не буде
виконане повністю. Якщо хтось з них виконає частину зобов'язання, що припадає
на його частку, але інші солідарні боржники не погасять свою частину боргу, то
і той, який виконав, вважається зобов'язаним, поки зобов'язання не буде
погашене в повному обсязі.
Але виконання зобов'язання одним з солідарних боржників
припиняє його в повному обсязі і припиняє обов'язок усіх боржників стосовно
загального кредитора.
Однак варто відмітити, що йдеться лише про припинення
обов'язку стосовно загального кредитора (кредиторів). Сам по собі обов'язок
зберігається, але змінюється його адресат - уповноважений суб'єкт: право вимоги
переходить до боржника, що виконав зобов'язання. Він набуває права регресу,
тобто зворотної вимоги до інших боржників. Ця вимога може бути адресована до
кожного із солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлене
законом або договором. При цьому маємо справу зі своєрідним розподілом боргу,
що залишився, в похідному (ступінчастому) порядку: несплачене одним із
солідарних боржників боржнику, що виконав солідарне зобов'язання, тепер
припадає у рівній частці на кожного з решти солідарних боржників (частина друга
статті 544 ЦК). Тобто в цьому випадку начебто виникає нове солідарне
зобов'язання, у якому беруть участь як солідарні боржники ті, хто не виконав
обов'язку за першим зобов'язанням, і як кредитор - той боржник за першим
зобов'язанням, що виконав його в повному обсязі. Відбувається перехід права
вимоги до нового кредитора і перерозподіл обов'язків між колишніми
співборжниками.
Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника.
Найчастіше вона виражається в діях. Це може бути передання речі і відповідна її
оплата в договорі купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду,
повернення боргу у договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація, коли
об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником
земельної ділянки укладено договір про те, що він не буде перешкоджати випасу
худоби на його ділянці.
Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет
зобов'язання. Якщо об'єкт - це певна поведінка його учасників, то предмет - ті
речі або майно, нематеріальні блага, стосовно яких існує інтерес учасників
цього правовідношення.
Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок
боржника становлять зміст зобов'язального правовідношення. Спірним є питання:
чи може існувати зобов'язання з немайновим змістом? Зокрема, поширеною є точка
зору, згідно з якою зобов'язання завжди виступають як майнові цивільні
правовідносини.
Однак більш правильним видається виходити з того, що
зобов'язання можуть бути як майнового, так і немайнового характеру. Класичним
прикладом зобов'язального немайнового правовідношення можуть бути зобов'язання,
що виникають з безвідплатного договору доручення, договору про спільну
діяльність тощо. Немайновий зміст можуть мати зобов'язання, що виникають при
реалізації немайнових прав у галузі інтелектуальної власності. Запровадження у
ЦК книги другої "Особисті немайнові права фізичної особи" робить ще
більш актуальним визнання існування зобов'язань з немайновим змістом. В іншому
випадку залишається припустити, що стосовно прав, передбачених у книзі другій
ЦК, можуть виникати лише охоронні, але не регулятивні цивільні правовідносини.
4. Підстави виникнення зобов'язань
Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або
юридична сукупність (фактичний склад).
Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави
виникнення зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних
прав та обов'язків. Зокрема у частині другій статті 509 ЦК зазначено, що
зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК. Отже, йдеться
усього лише про норму відсильного характеру.
Таке вирішення навряд чи є оптимальним. По-перше, хоча
зобов'язання є видом правовідносин і їх стосуються більшість загальних положень
про правовідносини, проте вони мають низку особливостей, які, зокрема,
відрізняють їх від речових прав. Тому, скажімо, така вказана у статті 11 ЦК
підстава виникнення цивільних прав і обов'язків, як створення результатів
творчої діяльності, може й не породжувати зобов'язальних правовідносин, хоча
породжує відносини інтелектуальної власності.
По-друге, у частині другій статті 509 ЦК не приділяється
належної уваги договору. Звісно, зобов'язання, можуть виникати на підставі
різних юридичних фактів. Однак за нормальних умов, провідна роль поміж них
належить договору, що знайшло відображення і у структурі кодексу, де договірним
зобов'язанням присвячено близько 500 статей. І хоча загальним положенням про
договір присвячена спеціальна глава 52 ЦК, проте слід було б спеціально
зазначити про таку підставу виникнення зобов'язань і в статті 509 ЦК. У цьому
сенсі більш вдалим видається формулювання частини другої статті 151 ЦК 1963 року,
де прямо було зазначено, що зобов'язання виникають з договору або інших
підстав. Що ж стосується ЦК 2003 року, то тут такого висновку можна дійти лише
шляхом комплексного тлумачення статей 11 і 509 ЦК. Отже, підставами виникнення
зобов'язань можуть бути: договір та інші юридичні факти, як передбачені, так і
не передбачені ЦК.
Серед усіх можливих підстав виникнення зобов'язань
особливе значення має договір. Це природно, оскільки зобов'язальне
правовідношення найчастіше встановлюється за бажанням осіб, що беруть участь у
ньому, і виражається в договорі. Такий засіб формування зобов'язань найбільшою
мірою відповідає потребам цивільного обігу.
Саме з урахуванням його значення детальніше договір як
підстава виникнення зобов'язань буде розглянутий окремо. Поки що обмежимося
нагадуванням про те, що договір є двостороннім правочином, або іншими словами,
узгодженим волевиявленням суб'єктів цивільного права, спрямованим на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Нарівні з договорами підставою виникнення зобов'язань
можуть бути односторонні правочини. У цих випадках суб'єкт цивільного права
шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм суб'єктивним
правом, або бере на себе суб'єктивним обов'язок. До односторонніх правочинів
належать публічна обіцянка нагороди, видача довіреності тощо. Як приклад
одностороннього правочину, що породжує зобов'язання, можна назвати оголошення
конкурсу про написання п'єси. Якщо п'єса буде відповідати усім умовам конкурсу,
то той, хто його оголосив, повинен виконати обов'язки, які встановлені в умовах
конкурсу (поставити спектакль за п'єсою, сплатити винагороду).
Односторонній правочин зобов'язує, як правило, того, хто
його здійснює. У нашому прикладі зобов'язаною особою стає організація, що
оголосила конкурс. Бувають однак і такі односторонні правочини, внаслідок яких
зобов'язаною стає та особа, до якої звернене волевиявлення того, хто здійснив
угоду. Так, громадянин має право в своєму заповіті зобов'язати спадкоємця
надати в будинку, що передається йому у спадок, одну кімнату для безоплатного
мешкання другові заповідача (заповідальний відказ). Таким чином, у спадкоємця
за умови прийняття спадщини, тобто при здійсненні ним з свого боку
односторонньої угоди, виникає зобов'язання надати другові спадкодавця кімнату у
користування.
Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань становлять акти суб'єктів публічного права: безпосередні приписи актів
цивільного законодавства; рішення суду; акти управління (адміністративні) акти
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів
місцевого самоврядування. При цьому зміст зобов'язання, що виникає
безпосередньо з такого акта, визначається цим актом.
Проте найчастіше підставою виникнення зобов'язання є
юридична сукупність, що містить в собі припис закону і договір або
адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так, житлове
зобов'язання щодо користування приміщеннями в будинках комунального фонду
виникає із складної юридичної сукупності: ордера і укладеного на його підставі
договору житлового найму. Для виникнення і існування зобов'язань в таких
випадках потрібна наявність обох юридичних фактів - і адміністративного акта, і
договору. За відсутності будь-якого з них зобов'язальне правовідношення не може
виникнути. Значення адміністративного акта в юридичній сукупності полягає
насамперед у тому, що він юридично зобов'язує сторони (або одну з сторін)
укласти договір на умовах, вказаних в адміністративному акті. Тому зміст зобов'язання
у таких випадках визначається нарівні із законом, не тільки договором, а й
адміністративним актом, на підставі якого він укладений.
Юридична сукупність може включати не тільки
адміністративні акти і договори, а й інший набір юридичних фактів. Так,
зобов'язання купівлі-продажу державного підприємства, що приватизується, може
виникати з проведеного аукціону і укладеного на підставі його результатів
договору купівлі-продажу. Тому юридична сукупність, як і раніше, залишається
однією з найбільш характерних підстав зобов'язальних правовідносин.
Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також інші
дії фізичних і юридичних осіб - юридичні вчинки. Наприклад, ведення чужих справ
без доручення, рятування майна організації, створення літературних, художніх
творів, винаходів та інших результаті інтелектуальної, творчої діяльності (стаття
11 ЦК). Але слід мати на увазі, що в процесі творчої діяльності зобов'язання
виникають не внаслідок самого факту відкриття, винаходу або створення твору тощо,
а завдяки наявності додаткових умов: використання винаходу, виконання музичного
твору, видання роману тощо; укладення відповідного договору - постановчого,
видавничого тощо.
Договори, односторонні правочини і акти суб'єктів
публічного права являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати
нормальний цивільний обіг.
Водночас підставою виникнення зобов'язань можуть бути і
протиправні дії. Так, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій
особі є юридичним фактом, що породжує зобов’язання для того, хто заподіяв
шкоду, стосовно потерпілого (наприклад, відшкодувати втрачений заробіток
внаслідок втрати потерпілим працездатності чи вартість пошкодженої речі,
повністю або частково). Придбання або зберігання майна за рахунок іншої особи
без достатніх підстав (безпідставне збагачення) створює зобов'язання
відшкодувати потерпілому його майнові втрати.
У випадках, установлених актами цивільного законодавства
або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути
настання або ненастанна певної події. Наприклад, знищення внаслідок пожежі
застрахованого будинку створює обов'язок страхової компанії виплатити
власнику-страхувальнику страхове відшкодування.
Використано:
Цивільне право України, підручник за редакцією Є.Харитонова,
Н.Саніахметова (К,Істина)
Цивільне право України, навчальний посібник за редакцією
І.Бірюкова, Ю.Заіки (К, Істина).
