5. Зміна
зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні.
6. Припинення
зобов'язань.
7. Виконання зобов'язань.
5. Зміна
зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні
Загальним принципом трансформації зобов'язань є згода на це
всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання
або одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків,
передбачених законом (стаття 525 ЦК).
Одним з найпоширеніших випадків зміни зобов'язання,
спеціально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна
кредитора або заміна боржника.
Оскільки більшість існуючих зобов'язань є двосторонньо
зобов'язуючими (або взаємними), коли кожна із сторін у зобов’язанні має
одночасно і права, і обов’язки, то на практиці виділити окремо цесію або
переведення боргу іноді неможливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид -
суміш двох цих інститутів, який в літературі пропонується позначати узагальнюючим
терміном "заміна сторони у договорі". При цьому заміна сторони
взаємного зобов'язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка
передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо заміна кредитора в
зобов'язанні за загальним правилом не потребує згоди боржника (стаття 516 ЦК),
а боржник може бути заміненим іншою особою лише за згодою кредитора (стаття 520
ЦК), то заміна сторони у двосторонньому договірному зобов'язанні (з договору
купівлі-продажу, міни, оренди тощо) можлива лише зі згоди іншої сторони
договору.
Проте, це не означає, що сторони у взаємних зобов'язаннях
позбавлені можливості здійснити окремо передання права вимоги і окремо
переведення боргу.
Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець може
поступитися іншій особі своїм правом вимагати передачі купленого майна,
залишивши при цьому за собою виконання обов'язку щодо сплати вартості цього
майна продавцю. Тобто у цьому випадку має місце лише відступлення права вимоги,
яке не супроводжується переданням боргу покупцем.
Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває
колишній (первісний) кредитор і його замінює інша особа, що вступила в це
зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така заміна заборонена
договором або законом. Так, стаття 515 ЦК не допускає заміни кредитора в
зобов'язанні, нерозривно пов'язаному із особою кредитора. Аналогічні заборони
закріплені у спеціальних нормах ЦК (наприклад, заборона передачі іншій особі
права переважної купівлі частки у спільній частковій власності – стаття 362
ЦК).
Слід зазначити, що заміну кредитора слід відрізняти від
права регресу (права зворотної вимоги), яке виникає, наприклад, внаслідок
виконання боржником солідарного обов'язку (стаття 544 ЦК); відшкодування шкоди,
завданої іншою особою (стаття 1191 ЦК); сплачення гарантом сум за боржника (стаття
569 ЦК).
Принципова відмінність між цими інститутами полягає в
тому, що право на регрес виникає вперше, а при заміні кредитора передається
право, що вже існує. Регресне зобов'язання виникає лише у разі припинення
(належного виконання) первісного зобов'язання, тоді як заміна кредитора самого
зобов'язання не припиняє і не змінює. Це має практичне значення, зокрема, для
обчислення позовної давності. Так, оскільки регресне зобов'язання виникає
вперше, то й загальна позовна давність для нього становить три роки (стаття 257
ЦК). При заміні кредитора зобов'язання продовжує існувати, не відбувається і
переривання позовної давності (стаття 264 ЦК), а тому вимоги нового кредитора
до боржника можуть бути висунуті лише в межах строку, що залишився.
Підстави заміни кредитора:
- цесія (відступлення права вимоги) - передання ним своїх
прав іншій особі за правочином;
- правонаступництво. Воно може бути як універсальним
(наприклад, спадкування за загальними правилами), так і сингулярним, тобто
частковим (наприклад, у деяких випадках реорганізації юридичних осіб);
- суброгація - виконання зобов'язання за боржника третьою
особою із набуттям зазначеною особою прав кредитора (може мати місце у двох
випадках: при виконанні обов'язку боржника поручителем або заставодавцем -
майновим поручителем - та при виконанні обов'язку боржника третьою особою);
- інші підстави, встановлені законом.
У зв'язку з тим, що стаття 512 ЦК передбачає можливість
передачі прав від колишнього кредитора новому кредитору не тільки за згодою
(правочином), а й з інших підстав, у літературі була висловлена точка зору, що
концепція ЦК з цього питання ґрунтується на розширеному тлумаченні відступлення
права вимоги (цесії) як поняття, що охоплює усі випадки заміни кредитора .
Проте для такого тлумачення закон підстав не дає,
оскільки з пункт 1 частини першої статті 512 ЦК випливає, що відступленням
права вимоги, тобто цесією, вважається лише вольова дія (правочин) кредитора,
яка полягає у переданні ним своїх прав іншій особі. На користь такого висновку
свідчить і саме походження терміна "цесія”, пов'язаного з поняттям
римського права «передання права». Тому розширене тлумачення цесії не властиве
більшості сучасних досліджень у цій сфері . Отже, слід розрізняти загальне
поняття заміни кредитора у зобов'язанні й цесію як передання кредитором своїх
прав іншій особі за правочином.
При цьому слід взяти до уваги, що хоча заміна кредитора
можлива з різних підстав, але практично найважливішою з них залишається цесія.
Тому саме їй присвячена більшість норм глави 47 ЦК. Незважаючи на те, що
правила стосовно заміни кредитора, встановлені у цій главі ЦК, є ніби
універсальними - це лише перше враження. Уважне ознайомлення з ними показує, що
правила статей 517-519 ЦК стосуються лише цесії і не можуть бути застосовані ні
при правонаступництві, ні при суброгації. З цих міркувань далі доцільно
детальніше розглянути саме цю підставу заміни кредитора.
Отже, цесія
(відступлення права вимоги) - це передання кредитором своїх прав у зобов'язанні
іншій особі, що здійснюється за допомогою правочину. Загалом цей правочин може
бути як оплатним, так і безоплатним, реальним або консенсуальним, абстрактним
або казуальним, одностороннім або двостороннім. Проте таким правочином,
очевидно, не може бути заповіт, оскільки він є підставою правонаступництва і до
заміни кредитора у цьому випадку не можуть бути застосовані, наприклад, правила
статті 519 ЦК (первісний кредитор не може нести відповідальність у
зобов’язанні, оскільки він помер).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється
у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання,
право вимоги за яким передається новому кредиторові. При цьому цесія у
зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації,
має бути зареєстрована в та кому самому порядку, якщо інше не встановлено
законом. У цьому випадку вважається, що цесія відбулася з моменту державної реєстрації
правочину про її вчинення.
В результаті цесії первісний кредитор (цедент) перестає
бути учасником зобов'язання і замість нього в зобов'язання вступає інша особа -
цесіонарій. При цьому міняється суб'єктний склад зобов'язання, але зміст його
залишається тим, що був.
Оскільки цесія відбувається у повному обсязі, до
цесіонарія переходить не тільки саме право вимоги, а й можливість використати
засоби його забезпечення, передбачені колишніми суб'єктами зобов'язань
(стягнення неустойки тощо).
Первісний кредитор повинен передати цесіонарію документи,
що підтверджують наявність права вимоги, а також необхідну для його здійснення
інформацію. Це може бути текст договору, боргова розписка, товаророзпорядчі
документи тощо. Строки і порядок передання документів та інформації
визначаються за домовленістю первісного та нового кредиторів. Якщо домовленість
не досягнута чи заміна кредитора відбувається на підставі закону, передання
документів здійснюється у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги
цесіонарієм про надання йому документів (стаття 530 ЦК).
У свою чергу боржник має право вимагати від нового кредитора
доказів переходу до нього прав за зобов'язанням. До надання таких доказів
боржник має право не виконувати обов'язку, не ризикуючи при цьому опинитися у
прострочці (стаття 612 ЦК). Натомість для кредитора, який не надав докази
цесії, така бездіяльність має розглядатися як прострочення кредитора, що
спричиняє наслідки, передбачені статтею 613 ЦК. Водночас порушення вказаного
"інформаційно-доказового" обов'язку не впливає на юридичну силу
цесії.
Згода боржника на цесію не потрібна (якщо інше не встановлено
договором або законом), оскільки діє презумпція, що в кожному разі зобов'язання
має бути ним виконане. Тому вказівка первісного кредитора про необхідність
виконання зобов'язання іншою особою є обов'язковою для боржника.
Водночас цедент не тільки має право вказати боржнику на
існування нового кредитора, а й зобов'язаний це зробити шляхом письмового
попередження. Недотримання цієї вимоги означає, що боржник, який виконав
зобов’язання первісному кредитору, вважається таким, що звільнився від свого
обов'язку (стаття 516 ЦК). У такому випадку новий кредитор може подати
претензії стосовно невиконання зобов'язання до цедента, але не до боржника.
Хоча боржник не має права заперечувати проти заміни кредитора
(стаття 516 ЦК), однак зберігає можливість висувати проти вимог цесіонарія усі
ті заперечення, які міг протиставити вимозі первісною кредитора на момент
одержання письмового повідомлення про заміну кредитора (про безгрошевість
зобов'язання, недотримання порядку укладення договору тощо). Якщо боржник не був
письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право
висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти
первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або,
якщо боржник виконав свій обов'язок до пред’явлення йому вимоги новим
кредитором, - на момент його виконання (стаття 518 ЦК).
Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим
кредитором за недійсність переданої вимоги, але не відповідає за невиконання
боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за
боржника перед новим кредитором. Наприклад, при передачі перевідного векселя
первісний кредитор відповідає за виконання зобов'язання, якщо не вкаже в
передавальному написі, що право вимоги передається "без звернення на
мене".
Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення
боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не уповноваженої,
а зобов’язаної сторони.
Наслідками переведення боргу є:
- вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення
його від боргу);
- вступ у зобов'язання нового боржника;
Як і у випадку цесії, відбувається зміна суб'єктного
складу зобов'язання при збереженні первісного змісту останнього.
Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього
майна, на яке може бути звернене стягнення, відіграють істотну роль,
переведення боргу можливе лише за згодою кредитора (стаття 520 ЦК). З одного
боку, це обмежує можливості переведення боргу, але з іншого - дозволяє
проводити заміну боржника навіть у зобов'язаннях, пов'язаних з особою їх
учасників: виявляючи свою згоду на переведення боргу, кредитор оцінює і
перспективи виконання зобов'язання новою особою, фактично має місце досягнення
нової угоди. Тому делегація можлива і в договорах доручення, художнього замовлення
та інших, де особа виконавця є визначальною.
У зв'язку з цим переведення боргу можна вважати
багатостороннім правочином (договором), в силу якого первісний боржник за
зобов'язанням за згодою кредитора переводить свій обов'язок на нового боржника,
вибуваючи таким чином із цього зобов'язання.
Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні
визначається відповідно до викладених вище положень про цесію (статті 513, 521
ЦК). Основним принципом тут також є те, що переведення боргу має відбуватися у
тій же формі, у якій було вчинено правочин, що став підставою виникнення
зобов'язання.
Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти
вимоги кредитора будь-які заперечення, що ґрунтуються на відносинах між
кредитором і первісним боржником. При цьому висування за перечень проти вимог
кредитора - це право, а не обов'язок нового боржника. Тому він може
беззастережно (наприклад, з морально етичних міркувань) виконати зобов'язання
первісного боржника н межах боргу, який до нього перейшов.
Доля засобів забезпечення, що існували до переведення
боргу вирішується диференційовано. Так, порука і встановлена іншою особою
застава з переведенням боргу, як правило, припиняються. При цьому поручитель
або заставодавець можуть виступити гарантами виконання зобов'язання і новим
боржником, але для цього необхідна їх заново виявлена згода.
Застава, встановлена первісним боржником, зберігається
після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 523
ЦК). При цьому первісний боржник у зобов'язанні посідає місце майнового
поручителя (стаття 583 ЦК). У випадку наступної заміни боржника у зобов'язанні,
забезпеченому такою заставою, остання припиняється.
Що ж до неустойки, завдатку, притримання, банківської
гарантії, то вони при делегації зберігаються автоматично, оскільки їх
збереження не порушує прав та інтересів інших осіб.
На практиці постає питання про можливість часткового
переведення боргу на іншу особу. Оскільки у статті 522 ЦК йдеться про нового
боржника, можна дійти висновку, що ЦК не передбачає у вигляді загального
правила часткового переведення боргу. Отже, новий боржник, вступаючи у
зобов'язання, повністю витісняє боржника колишнього.
Водночас часткова заміна осіб у зобов'язанні усе ж
можлива. Правовою основою такої заміни є стаття 525 ЦК, за змістом якої
допускається можливість будь-якої зміни умов зобов'язання за згодою його
сторін. Отже, суб'єкти зобов'язання можуть укласти договір про часткове
переведення боргу (так само, як і про часткову цесію).
6.
Припинення зобов'язань
Припиненням зобов'язання є ліквідація з передбачених
законом або договором підстав існування суб'єктивних прав і обов'язків, які
становлять його зміст. Унаслідок цього учасників зобов'язання більше не
пов'язують ті права і обов'язки, які раніше з нього випливали.
Припинення зобов'язань настає внаслідок дії так званих
правоприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника
або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру), так і діями (повернення
боргу, передача речі тощо). Слід зазначити, що зобов'язання припиняються лише
правомірними юридичними діями. Правопорушення не припиняють зобов'язань, а спричиняють
лише трансформацію вже існуючих правовідносин або виникнення недоговірних
деліктних зобов'язань, якщо до цього сторони не перебували у відносних правовідносинах.
Правомірні дії, що припиняють зобов'язання, за своїм
характером найчастіше є правочинами (договорами). Такий висновок випливає з
аналізу статті 525 ЦК, яка забороняє односторонню відмову піл виконання
зобов'язань і односторонню зміну умов договору. Водночас законом можуть бути
встановлені винятки. Так, зобов'язання, що виникають із договору доручення,
можуть бути припинені односторонньою відмовою від договору повіреного або довірителя
(пункт 1 частини першої статті 1008 ЦК). У цьому випадку підставою припинення
зобов'язання є односторонній правочин.
Закон не містить вичерпного переліку підстав припинення
зобов’язання, встановлюючи, що зобов'язання припиняється частково або у повному
обсязі на підставах, передбачених договором або законом (стаття 598 ЦК). При
цьому припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у
випадках, встановлених договором або законом. Необхідною умовою тут є
визначення у договорі або в законі підстав для однобічного припинення
зобов'язання.
Так, згідно зі статтею 615 ЦК у разі порушення
зобов'язання однією стороною, друга сторона має право частково або в повному
обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.
Наприклад, згідно з пунктом 4 частини першої статті 708 ЦК у разі виявлення
покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими
для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або
фальсифікації товару покупець має право відмовитися від договору і вимагати
повернення сплаченої за товар грошової суми.
Унаслідок односторонньої відмови від зобов'язання
частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно
припиняється. Право сторін стосовно припинення повністю або частково договірних
зобов'язань виражається в принципі свободи договору (стаття 627 ЦК). Однак це
не виключає можливості встановлення в законі заборони припиняти визначені
зобов'язання за згодою сторін.
Окремі
випадки припинення зобов'язань.
Виконання зобов'язання є ідеальною підставою його
припинення. Власне кажучи, зобов'язання для того і встановлюються (як
договором, так і законом), щоб бути згодом виконаними.
Існує думка, що дії, спрямовані на виконання
зобов'язання, можна вважати односторонніми правочинами. Якщо формально
підходити до вирішення цього питання, використовуючи визначення правочину як
дії суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення
цивільних прав і обов'язків, то підстави для такого висновку начебто є.
Однак такий підхід видається виправданим лише щодо
недоговірних зобов'язань. Наприклад, добровільне відшкодування заподіяної шкоди
можна розглядати як одностороннє волевиявлення порушника, спрямоване на
припинення зобов'язань із заподіяння шкоди. Проте він непридатний для
характеристики виконання зобов'язань договірних. Контрагент за договором,
виконуючи його умови, не здійснює правочину (волевиявлення), а виконує
покладені на нього обов'язки. Якщо ж вважати виконання договору одностороннім
правочином, то можна дійти висновку, що й сам він являє собою лише сукупність
односторонніх правочинів. Але це розмиває поняття договору як такого і перечить
його визначенню як двостороннього правочину (угоди сторін).
Слід взяти до уваги, що зобов'язання припиняється лише
належним його виконанням (статті 526, 599 ЦК).
Передання відступного припиняє зобов'язання, якщо на те є
згода сторін. Відступне - це певне майно, що передається замість виконання
зобов'язання. Саме передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого
майна тощо) за згодою останнього і є підставою припинення зобов'язання. Розмір,
строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (стаття 600
ЦК).
Угода про відступне, як правило, укладається вже в ході
виконання зобов'язання, у тому числі й після закінчення зазначеного в зобов'язанні
терміну. Відступне не слід ототожнювати з новацією. Відступне припускає повне
припинення юридичного зв'язку між сторонами. Тим часом при новації (стаття 604
ЦК) відбувається заміна первісного зобов'язання.
Зарахування
зустрічних вимог.
Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних
однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання
яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (стаття 601
ЦК).
Зарахування можливе за наявності таких умов:
- зустрічність вимог.
Це означає, що сторони одночасно беруть участь у двох
зобов'язаннях і при цьому кредитор за одним зобов'язанням є боржником в іншому
зобов'язанні. Немає принципових перешкод до одночасного зарахування кількох
зобов'язань кожної із сторін, а також до зарахування одночасно за
зобов'язаннями трьох і більше учасників. Прикладом може служити можливість
зарахування вимог боржника до фактора у договорі факторингу, заснованих на його
договорі з клієнтом (стаття 1085 ЦК);
- однорідність вимог (гроші, однорідні речі).
При цьому слід мати на увазі, що сторони з метою
проведення зарахування, своєю угодою не можуть змінювати предмет вимог
(наприклад, оцінити речі в грошах). Така штучна однорідність не має правового
значення, і зарахування неможливе;
- "дозрілість" вимог. Необхідно, щоб строк
виконання зобов'язань або вже настав, або був визначений моментом запиту, або
щоб термін не був вказаний взагалі, тобто виконання можна було вимагати в
будь-який момент;
- ясність вимог.
Припускається, що між сторонами немає спору стосовно
характеру зобов'язання, його змісту, умов виконання тощо. Якщо одна сторона
звернулася із заявою про зарахування, а інша сторона зобов'язання протиставить
цій вимозі заперечення стосовно характеру, строку, розміру виконання тощо, то в
такому випадку спір підлягає судовому розгляду і зарахування можливе лише за
рішенням суду.
Згідно з частиною другою статті 601 ЦК зарахування
зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Можливість
зарахування за заявою однієї зі сторін водночас означає неприпустимість
заперечування зарахування іншою стороною.
Не допускається зарахування зустрічних вимог:
- про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю;
- про стягнення аліментів;
- щодо довічного утримання (догляду);
- у разі спливу позовної давності;
- в інших випадках, встановлених договором або законом
(стаття 602 ЦК).
Особливості
має зарахування у разі заміни кредитора.
У цьому випадку боржник має право пред'явити проти вимоги
нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора, але зарахування
проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання
боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав
до його одержання, або цей строк не встановлений чи визначений моментом
пред'явлення вимоги.
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну
кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що
існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо
боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, -
на момент його виконання (стаття 603 ЦК).
Особливість зарахування полягає в тому, що воно може
припинити одразу два зустрічних зобов'язання - за умови рівності обсягу вимог.
Якщо ж зустрічні вимоги нерівні, то може мати місце часткове зарахування:
більше за обсягом зобов'язання продовжує існувати у частині, що перевищує
менше.
Новація (оновлення зобов'язання) має місце у тому
випадку, коли зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про зам і ну
первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (стаття 604
ЦК).
Як правило, нове зобов'язання відрізняється від
попереднього своїм змістом (характером прав і обов'язків, їх обсягом, порядком
виконання тощо). Для того, щоб новація відбулася, сторони повинні обумовити в
своїй угоді припинення зобов'язання, що існувало раніше, і заміну його новим
зобов'язанням.
Оскільки нове зобов'язання скасовує старе, то новація
припиняє всі додаткові зобов'язання, що забезпечують виконання колишнього
зобов'язання, якщо сторони не домовилися, що ті продовжують свою дію. Однак
якщо має місце не новація, а проста зміна якоїсь умови договору (наприклад,
подовження строку його дії), то додаткові зобов’язання свою дію зберігають.
Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату
аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 604 ЦК як припинення зобов'язання за домовленістю
сторін, розглядає лише новацію. Проте слід зазначити, що на домовленості сторін
ґрунтується і такий засіб припинення зобов'язання, як прощення боргу, тобто
звільнення кредитором боржника від його обов'язків (стаття 605 ЦК).
Характерною рисою прощення боргу є те, що воно не
припускає зустрічного задоволення; в іншому випадку йшлося б про новацію, а не
про прощення боргу. Боржник має право заперечувати проти зняття з нього боргу,
але лише доти, доки не настав строк виконання зобов'язання. Якщо строк
виконання зобов'язання настав, то боржник або має виконати зобов'язання, або
зобов'язаний прийняти звільнення від боргу. Прощення боргу одним з контрагентів
не звільняє його від виконання власного (зустрічного) обов'язку. Так, прощення
боргу у вигляді сплати квартирної плати не звільняє наймодавця від виконання
обов'язку капітального ремонту.
Прощення боргу не допускається, якщо це порушує права
третіх осіб щодо майна кредитора. Наприклад, не допускається прощення боргу при
майбутньому визнанні кредитора неплатоспроможним (банкрутом). Про це йдеться,
зокрема, в Законі України від 14.05.92 №2343 "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом".
Поєднання
боржника і кредитора в одній особі.
Така ситуація можлива, якщо боржник придбає право вимоги,
що належало раніше його кредитору. Наприклад, це може бути злиття юридичних
осіб, спадкування, придбання майна тощо. Наприклад, громадянин, який знімав
житло у приватному будинку, купує цей будинок. Таким чином, він набуває права
кредитора щодо наймачів і стає начебто кредитором стосовно себе - колишнього
наймача.
Неможливість виконання припиняє зобов'язання, якщо вона
викликана обставинами, за які жодна із сторін не відповідає.
Якщо ж неможливість виконання виникла внаслідок порушення
зобов’язання, то воно не припиняється, а трансформується в додаткові обов'язки
(відшкодувати заподіяні збитки, сплатити штраф тощо). Наприклад, навіть якщо
неможливість виконання зобов'язання виникла через обставини, що не залежать від
боржника, але після прострочення з його сторони, то він як сторона, що порушила
зобов'язання, несе відповідальність згідно з правилами частини другої статті 612
ЦК.
Припинення зобов'язання смертю фізичної особи має місце в
тих випадках, коли виконання неможливе без особистої участі боржника або
виконання призначене особисто для кредитора, або зобов’язання в інший спосіб
нерозривно пов'язане з особою кредитора Таким чином, це можливо швидше як
виняток - необхідною умовою є особистий характер зобов'язання. В іншому випадку
зобов'язання зберігаються внаслідок правонаступництва.
Зобов'язання
припиняється також ліквідацією юридичної особи.
На відміну від попередньої ситуації, таке припинення є
загальним правилом. Ліквідація юридичної особи (боржника або кредитора) за загальним
правилом є підставою припинення зобов'язання. Виняток становлять випадки, прямо
передбачені законом або іншими нормативно-правовими актами (наприклад, вимоги
потерпілих про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, в порядку
правонаступництва переходять до вищестоящої організації або до організації,
вказаної в рішенні про ліквідацію юридичної особи).
7. Виконання
зобов'язань
Виконання зобов'язання можна визначити як здійснення
боржником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор на підставі
існуючого між ними зобов’язання.
Вимогами до виконання зобов'язань визначаються насамперед
принципи їх виконання, під якими маються на увазі закріплені в законі основні
засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації
суб'єктивних прав і обов'язків у цих правовідносинах.
У юридичній літературі називають різні принципи виконання
зобов'язань. Найчастіше згадують принцип належного виконання зобов'язань. Крім
того, вказують на існування принципу співпраці, який передбачає, що сторони
мають не тільки виконувати зобов'язання належним чином і реально, а й
створювати контрагенту найсприятливіші умови і надавати допомогу в цьому .
Називають також принцип економічності, який передбачає
взаємне врахування економічних інтересів контрагентів, та принцип реального
виконання зобов'язання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки
(штрафу, пені) та відшкодування збитків не звільняє боржника від виконання
зобов'язання в натурі (статті 552, 622 ЦК). Деякі автори вказують також на
принцип стабільності зобов'язань. При цьому посилаються на норми ЦК, що
передбачають неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язань і
односторонньої зміни їх умов .
Однак усі зазначені принципи навряд чи слід
виокремлювати. Зокрема, реальне виконання зобов'язання охоплюється поняттям
"виконання зобов'язання належним чином". Що стосується принципу економічності, то в
умовах переходу до ринкових відносим "економічність" є поняттям
відносним, оскільки кожен з їх учасників, як правило, сам визначає, що йому
вигідно, а економічні інтереси сторін часто протилежні. Стабільність договірних
зобов'язань це швидше не принцип їх виконання, а певна тенденція розвитку
договірних відносин.
Таким чином, визначальним є принцип виконання зобов'язання
належним чином, який містить низку вимог щодо його реалізації. Отже, що таке
"виконання зобов'язання належним чином" або "належне виконання
договірних зобов'язань"?
Орієнтири визначення загальних умов належного виконані пі
зобов'язань встановлюють статті 526-545 ЦК, аналіз яких дозволяє зробити
висновок, що зобов'язання мають виконуватися:
- щодо належного предмета зобов'язання;
- належними сторонами;
- у належний строк;
- у належному місці;
- належним способом (із належним оформленням).
Предмет виконання - це певні матеріальні або духовні
блага, в зв'язку зі створенням або передачею яких було встановлене
зобов'язання. У предметі виконання виражаються найістотніші обов'язки боржника
з належного виконання договірного зобов'язання. Це пов'язано з тим, що від
належного виконання зобов'язання щодо його предмета залежить питання набуття
кредитором саме тих благ, заради яких він вступив у договірні відносини.
Розрізняють виконання зобов'язань залежно від
властивостей речі, що є їх предметом (надання індивідуально-визначеної чи
родової речі; виконання зобов'язань повністю або частково); виконання грошових
зобов'язань; а також виконання зобов'язань залежно від предмета виконання
(конкретно визначені, альтернативні і факультативні зобов'язання).
Якщо кредитору має бути передана індивідуально-визначена
річ, то зобов'язання може бути виконане лише шляхом надання саме цієї речі.
Зобов'язання родового характеру вважається належно виконаним при передачі
боржником відповідної кількості предметів певного роду.
Загальним правилом є виконання зобов'язання повністю (у
повному обсязі). Тому кредитор має право не приймати від боржника виконання
його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного
законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.
Згідно зі статтями 524, 533 ЦК грошові зобов'язання мають
бути виражені у вітчизняній валюті, тобто в гривнях. Виняток з цього правила
допускається лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
Проте оскільки суб'єкти зобов'язань мають можливість
визначення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті, виникає потреба
коригування цін на момент виникнення зобов'язання і на момент його виконання. У
зв'язку з цим частина друга статті 533 ЦК містить спеціальне правило, згідно з
яким якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті,
сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом
відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не
встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Використання іноземної валюти, а також платіжних
документів іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за
зобов'язаннями за загальним правилом забороняється (частина перша статті 533
ЦК, Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15 "Про систему валютного
регулювання і валютного контролю". Використання іноземної валюти на
території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії
Національного банку України, крім випадків прямо передбачених законодавством,
наприклад, Правилами використання готівкової іноземної валюти на території
України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30.05.07 № 200, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 червня 2007 року за №
656/13923.
Сума, що виплачується фізичній особі за грошовим
зобов'язанням, пропорційно збільшується у разі збільшення встановленого законом
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Це положення стосується, зокрема,
виплат фізичній особі сум відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю, витрат за договором довічного утримання
(догляду) тощо. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана
провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла
розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути
розірваний за рішенням суду (частина друга статті 535 ЦК). При цьому згідно з частиною
четвертою статті 653 ЦК сторони не вправі будуть вимагати повернення того, що
було виконане ними за грошовим зобов'язанням до моменту розірвання договору,
якщо інше не встановлене договором.
За користування чужими грошовими коштами боржник
зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між
фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грішми
встановлюється договором або актом цивільного законодавства (стаття 536 ЦК).
Слід розрізняти проценти як плату за користування чужими
грошима і проценти за прострочку виконання зобов'язання (пеню), які є формою
цивільно-правової відповідальності. Та чи інша кваліфікація процентів має
істотне практичне значення: несплата (прострочення сплати) боргу спричиняє
можливість стягнення з боржника неустойки (штрафу, пені) за порушення
зобов'язання, тоді як штрафні санкції за несплату або прострочення сплати май
нових санкцій не застосовуються. Підставами визначення правової природи процентів
у кожному конкретному випадку є договір або прямий припис закону.
Окремим випадком виконання грошового зобов'язання є
розрахунки за недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового
зобов'язання у повному обсязі. У цьому разі сплачена сума погашає вимоги
кредитора у такій черговості:
- відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з
одержанням виконання;
- сплачуються проценти і неустойка;
- сплачується основна сума борі утім, договором сторін
може бути встановлена інша черговість розрахунків.
Залежно від предмета виконання зобов'язання можуть бути
конкретно визначеними, альтернативними або факультативними.
Конкретно визначені зобов'язання стосуються певного блага
предмета, який має бути наданим боржником кредитору.
Під альтернативними зобов'язаннями маються на увазі такі зобов'язання,
за якими боржник повинен здійснити одну з двох аби кількох дій. Наприклад, у
договорі купівлі-продажу може бути передбачено, що продавець передасть покупцю
одну з двох рівноцінних речей, які є у нього для продажу; за зобов'язаннями із
завдання моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди)
зобов'язана відшкодувати її грішми, іншим майном або в іншій спосіб (стаття 23
ЦК). Боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено
договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання
або звичаїв ділового обігу.
Альтернативне зобов'язання слід відрізняти від
факультативного, за яким боржник зобов'язується до здійснення певної дії з
наданням йому права вчинити замість цієї дії іншу, також вказану у
зобов'язанні.
З цими питаннями пов'язана так звана заміна виконання,
яка, на відміну від факультативного зобов'язання, має місце тоді, коли (за
відсутності такої умови в самому зобов’язанні) кредитор замість дії, яку
зобов'язаний був здійснити боржник, приймає іншу дію. При цьому заміна
виконання допускається лише за згодою кредитора, а зобов'язання вважається
виконаним у момент, коли кредитор прийняв заміну виконання.
Належними
мають бути суб'єкти виконання.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор -
прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не
випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.
При цьому кожна із сторін у зобов'язанні має право
вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або
виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе
ризик наслідків (наприклад, вчинення дій особою, що діяла без повноважень або з
перевищенням повноважень) непред’явлення такої вимоги (стаття 527 ЦК).
Виконання обов'язку може бути покладене боржником на іншу
особу (передоручення виконання), якщо з умов договору, положень актів
цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника
виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти
виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Якщо ж особа, на яку боржник
поклав обов'язок виконання зобов'язання (представник, посланець тощо), не
виконала або неналежним чином виконала його, цей обов'язок боржник повинен
виконати сам.
Загальним правилом є виконання зобов'язання іншою особою
зі згоди (зазвичай на прохання) боржника. Проте закон передбачає випадок, коли
інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника. Так, відповідно до частини третьої статті 528 ЦК
таке "самочинство" допускається у разі виникнення небезпеки втратити
право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення
кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права
кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей.512-519 ЦК.
Особливості має виконання договорів у зобов'язаннях з
кількома кредиторами або кількома боржниками (так звана множина осіб). Цьому
питанню присвячені статті 540-544 ЦК.
За загальним правилом зобов'язання з множиною осіб є
частковими. Іншими словами, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів
або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а
кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не
встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у
випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета
зобов'язання. Сутність їх полягає в тому, що кредитор (або будь-який з
солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати виконання
зобов'язання у будь-якого з солідарних боржників чи від усіх них сумісно (або
боржника - при активній множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце
у часткових зобов'язаннях, а й повністю.
У разі солідарної вимоги кредиторів кожний із кредиторів
має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги
одним із солідарних кредиторів, боржник має право виконати свій обов'язок
будь-кому із них на свій розсуд. Виконання боржником свого обов'язку одному із
солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті
солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від
боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у
рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.
У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право
вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх
боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники
залишаються зобов'язаними доти, доки їх обов'язок не буде виконаний у повному
обсязі. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників
припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.
Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на
зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній
частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки,
яка припадає на нього (стаття 544 ЦК). Належне виконання означає також
виконання у встановленим строк (термін). Якщо у зобов'язанні встановлений строк
(певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне
значення) його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк. Якщо у
зобов'язанні встановлений термін (певний момент у часі, із настанням якого
пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення) його виконання, воно підлягає
виконанню у цей термін. Зобов'язання, строк виконання якого визначений
вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням
цієї події.
Якщо договором не встановлений строк його виконання або
якщо він визначений лише моментом "до запитання", то згідно з частиною
другою статті 530 ЦК кредитор має право вимагати виконання, а боржник -
виконати зобов'язання у будь-який час. Однак з метою охорони інтересів
боржника, для якого вимога кредитора про негайне виконання зобов'язання може
виявитися скрутною, закон надає боржнику право виконати зобов'язання у
семиденний строк від дня пред'явлення вимоги про виконання. Цей пільговий строк
не застосовується у тих випадках, коли негайне виконання випливає із сутності
встановлених договором зобов'язань. Наприклад, річ була залишена на зберігання
без вказівки строку. Вона має бути повернута на першу вимогу, негайно.
Закон
допускає дострокове виконання.
Боржник має право виконати свій обов'язок достроково,
якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не
випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу (стаття 531 ЦК). За
загальним правилом можливість дострокового виконання залежить від того, в чиїх
інтересах встановлений строк (термін) виконання - кредитора чи боржника. Якщо
він встановлений в інтересах кредитора (наприклад, зберігання на певний строк),
то кредитор має право вимагати дострокового виконання, а боржник виявляти таку
ініціативу не має права. Якщо ж строк встановлений в інтересах боржника
(договір позики), то боржник може виконати зобов'язання достроково, а кредитор
не має права вимагати дострокового виконання.
Для того, щоб виконання вважалося належним, треба, щоб
воно відбулося у належному місці, яке визначається договором або актами
цивільного законодавства. Воно може також випливати із сутності зобов'язань чи
звичаїв ділового обігу.
Відповідно до статті 532 ЦК безумовна перевага у
визначенні місця виконання надається договору сторін.
Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у
договорі, виконання провадиться:
- за зобов'язанням про передання нерухомого майна - за
місцезнаходженням цього майна;
- за зобов'язанням про передання товару (майна), що
виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару (майна)
перевізникові;
- за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає
на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару
(майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення
зобов'язання;
- за грошовим зобов'язанням - за місцем проживання
кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на
момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання
змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника,
зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням)
кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця
виконання;
- за іншим зобов'язанням - за місцем проживання
(місцезнаходженням) боржника.
Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це
встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання
чи звичаїв ділового обороту.
Зобов'язання
має виконуватися належним способом (і з належним оформленням).
Ця вимога означає, що зобов'язання має виконуватися
боржником шляхом вчинення дій, що складають зміст зобов'язання.
При цьому боржник має право виконати свій обов'язок
шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у
депозит нотаріуса в разі:
- відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у
місці виконання зобов'язання;
- ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від
прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їх боку;
- відсутності представника недієздатного кредитора.
Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса
проводиться за місцем виконання зобов'язання (стаття 537 ЦК, стаття 85 Закону
України від 02.09.93 № 3425 "Про
нотаріат").
Відповідно до глави 21 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами
України, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 22.02.12 № 296/5,
зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, прийняття нотаріусом грошових сум і цінних паперів
проводиться за місцем виконання зобов'язання.
Прийняття грошових сум або цінних паперів у депозит для
передавання кредитору здійснюється за відповідною заявою заінтересованої особи
(боржника) або за заявою ліквідатора громадянина-підприємця, визнаного
банкрутом. Заява реєструється нотаріусом у книзі вхідної кореспонденції і є
підставою для вчинення нотаріальної дії.
Заява боржника має містити такі відомості:
а) щодо особи, від якої прийнято внесок у депозит, а
також щодо особи, для передачі якій його внесено, а саме:
- для фізичних осіб - прізвище, ім'я, по батькові, серію
та номер паспорта, коли та ким він був виданий, місце проживання та реєстраційний
номер облікової картки платника податків;
- для юридичних осіб - найменування, місцезнаходження та
податковий номер, реквізити поточного рахунку, відкритого в установі банку
(якщо місцезнаходження або інші відомості щодо особи, для передачі якій
робиться внесок, невідомі, то в заяві вказуються останні відомі особі, що
звернулася до нотаріуса, відомості);
б) щодо мети чи виконання якого зобов'язання зроблено
внесок;
в) щодо причин, з яких зобов'язання не може бути виконане
безпосередньо.
На бажання особи до заяви можуть бути включені
обґрунтування та розрахунок, згідно з яким робиться внесок. У разі прийняття в
депозит цінних паперів, випущених у документарній формі, у заяві зазначається
їх сумарна номінальна вартість.
Якщо боржник не вказав місцезнаходження кредитора і
нотаріусу це місцезнаходження невідоме, боржник попереджається, що повідомлення
кредитора про внесення грошей або цінних паперів у депозит є його обов'язком
(пункти 1.2-1.6 цього Порядку).
Унесення особою грошових сум у депозит нотаріуса
проводиться будь-яким шляхом внесення переказу готівки через банки або
безготівковим перерахуванням сум з рахунку особи на окремий поточний рахунок
приватного нотаріуса тощо. Для зберігання грошових сум, прийнятих у депозит
державними нотаріальними конторами, в органах державного казначейства
відкриваються відповідні рахунки для обліку депозитних сум. Про надходження
грошових сум і цінних паперів нотаріус повідомляє кредитора і на його вимогу
видає йому належні грошові суми або цінні папери (пункти 2.1 і 2.2 цього
Порядку)
На підставі виписок з рахунків, що свідчать про
надходження відповідних сум, особі, яка внесла грошові суми в депозит,
нотаріусом видається квитанція встановленого зразка. При цьому права частина
квитанції (квитанція) видається особі, яка внесла грошову суму в депозит, а
ліва її частина (корінець квитанції) залишається у справах державної
нотаріальної контори або приватного нотаріуса. На прохання боржника напис про
внесок може бути зроблений на поданому документі, що встановлює заборгованість
або з якого випливає внесення грошових сум або цінних паперів у депозит (пункт
3.1 цього Порядку).
Виконання зобов'язання внесенням грошей (цінних паперів)
у депозит припиняє його незалежно від того, отримав кредитор внесені в депозит
гроші (цінні папери) чи ні.
Особливості має зустрічне виконання зобов'язань, що
виникає при взаємних зобов'язаннях, під якими маються на увазі такі
правовідносини, де кожний учасник є кредитором і боржником одночасно.
Згідно зі статтею 533 ЦК виконання свого обов'язку однією
із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною
свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання При зустрічному виконанні
зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не
встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті
зобов'язання або звичаїв ділового обігу.
У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого
обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого
обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі,
друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від
його виконання частково або в повному обсязі.
Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу
боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному
обсязі. Якщо боржник видав кредитору борговий документ, кредитор, приймаючи
виконання зобов'язання, повинен повернути його боржнику. У разі неможливості
повернення боргового документа кредитор має вказати про це у розписці, яку він
видає. Документ, що підтверджує виконання зобов'язання, може бути складений у
довільній формі, але в деяких випадках його реквізити встановлюються
нормативними актами про відповідні види договорів (наприклад, про договір
поставки, перевезення тощо).
Якщо кредитор відмовляється документально завірити
виконання зобов'язання (повернути борговий документ чи видати розписку),
боржник має право затримати виконання зобов'язання, доки кредитор не змінить
своєї позиції. Оскільки затримка виконання у цьому випадку виникла з вини
кредитора, він вважається таким, що прострочив, а це спричиняє настання низки
негативних для нього наслідків (стаття 613 ЦК).
Використано:
Цивільне право України, підручник за редакцією Є.Харитонова,
Н.Саніахметова (К,Істина).
Цивільне право України, навчальний посібник за редакцією
І.Бірюкова, Ю.Заіки (К, Істина).
