Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 04 листопада 2015 року винесено ухвалу (№ 6-26976св15) щодо поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Якою зазначено...
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого — Луспеника Д.Д., суддів — Гулька Б.І., Закропивного О.В., Нагорняка В.А., Червинської М.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року, встановила:
У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 11 березня 2014 року працювала квитковим касиром Автостанції Решетилівка товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» (далі — ТДВ "Полтаваавтотранс"). 30 жовтня 2014 року її було звільнено з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України згідно поданої нею заявою від 29 жовтня 2014 року. У день звільнення їй було видано трудову книжку, а 7 листопада 2014 року з нею проведено розрахунок при звільненні.
Зазначала, що на адресу ТДВ «Полтаваавтотранс» вона надсилала заяву про відкликання раніше написаної заяви про звільнення за власним бажанням. Вважала своє звільнення незаконним, оскільки в заяві про звільнення за власним бажанням вона не вказувала дати звільнення, проте була звільнена на наступний день, а, крім того, звільнення вагітних жінок забороняється відповідно до ст. 184 КЗпП України.
З урахуванням наведеного та вважаючи своє звільнення незаконним позивачка просила поновити її на роботі в ТДВ «Полтаваавтотранс», стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та завдану їй неправомірними діями роботодавця моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року, позов задоволено. Поновлено ОСОБА_3 на роботі квитковим касиром АС Решетилівка ТДВ «Полтаваавтотранс». Стягнуто з ТДВ «Полтаваавтотранс» на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу 4559 грн. 97 коп. Стягнуто з ТДВ «Полтаваавтотранс» на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн.
У касаційній скарзі ТДВ «Полтаваавтотранс», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позову.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що згідно із поданою 4 листопада 2014 року заявою на ім’я відповідача позивачка відкликала подану нею раніше заяву про звільнення за власним бажанням, яка була написана під тиском роботодавця, який залякував її звільненням за порушення трудової дисципліни. Також суд зазначив, що звільнення вагітних жінок з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається згідно з ч. 3 ст. 184 КЗпП України.
Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції, зазначивши також про те, що зміст заяви позивачки про звільнення за власним бажанням не відповідає вимогам трудового законодавства, оскільки не містить дати, з якої вона просила її звільнити, та причини звільнення, а, отже, роботодавець мав право звільнити її лише через два тижні після подання заяви, а в цей час вона її відкликала.
Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що з 11 березня 2014 року ОСОБА_3 працювала квитковим касиром АС Решетилівка ТДВ «Полтаваавтотранс». Згідно із заявою, поданою нею 29 жовтня 2014 року, наказом від 30 жовтня 2014 року № 78 вона була звільнена за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Поновлюючи ОСОБА_3 на роботі, суд виходив із того, що в заяві про звільнення за власним бажанням вона не вказувала дати звільнення та причини звільнення, які б давали право роботодавцю згідно зі ст. 38 КЗпП України звільнити її раніше двох тижнів від дати поданої заяви.
Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 57 — 59, 212 — 214, 315 ЦПК України не звернув уваги на те, що протягом двох тижнів для відпрацювання після подання 30 жовтня 2014 року заяви про звільнення, тобто до 12 листопада 2014 року, ОСОБА_3 не подавала заяви про відкликання своєї заяви про звільнення, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що 4 листопада 2014 року нею подано таку заяву. На а. с. 45 міститься заява ОСОБА_3 про відкликання заяви про звільнення, датована 4 листопада 2014 року, проте у порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України позивачка не довела, коли саме така заява була нею надіслана відповідачу та отримана ним, що є її процесуальним обов’язком. Натомість, на а. с. 69, 70 міститься заява ОСОБА_3 про відкликання заяви про звільнення, хоча і датована 4 листопада 2014 року, проте надійшла на адресу ТДВ «Полтаваавтотранс» 8 грудня 2014 року, а згідно з конвертом здана на пошту 5 грудня 2014 року.
Зазначеним доказам та фактичним обставинам справи апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212–214, 315 ЦПК України належної правової оцінки не дав.
Крім того, за змістом ст. 38 КЗпП України законодавець закріпив за працівником право на розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з обов’язком двотижневого попередження, а не з правом працівника двотижневого відпрацювання.
Отже, суду слід встановити, чи скористалася ОСОБА_3 правом подати заяву про відкликання своєї заяви про звільнення у двотижневий строк з дати закінчення строку попередження, тобто до 12 листопада 2014 року; чи виходила у цей час вона на роботу. Крім того, слід надати правову оцінку тому факту, що якщо позивач, за її твердженням і висновком суду 4 листопада 2014 року подала заяву про відкликання своєї заяви про звільнення, то у зв’язку з чим вона 7 листопада 2014 року отримала трудову книжку та розрахункові виплати.
Також передчасним є висновок апеляційного суду про порушення роботодавцем положень ст. 184 КЗпП України, яка забороняє звільнювати вагітних жінок, оскільки зазначена норма права застосовується у разі звільнення працівника за ініціативою роботодавця, тоді як ОСОБА_3 була звільнення за власним бажанням.
За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила:
Касаційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» частково задовольнити.
Ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого — Луспеника Д.Д., суддів — Гулька Б.І., Закропивного О.В., Нагорняка В.А., Червинської М.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року, встановила:
У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 11 березня 2014 року працювала квитковим касиром Автостанції Решетилівка товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» (далі — ТДВ "Полтаваавтотранс"). 30 жовтня 2014 року її було звільнено з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України згідно поданої нею заявою від 29 жовтня 2014 року. У день звільнення їй було видано трудову книжку, а 7 листопада 2014 року з нею проведено розрахунок при звільненні.
Зазначала, що на адресу ТДВ «Полтаваавтотранс» вона надсилала заяву про відкликання раніше написаної заяви про звільнення за власним бажанням. Вважала своє звільнення незаконним, оскільки в заяві про звільнення за власним бажанням вона не вказувала дати звільнення, проте була звільнена на наступний день, а, крім того, звільнення вагітних жінок забороняється відповідно до ст. 184 КЗпП України.
З урахуванням наведеного та вважаючи своє звільнення незаконним позивачка просила поновити її на роботі в ТДВ «Полтаваавтотранс», стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та завдану їй неправомірними діями роботодавця моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року, позов задоволено. Поновлено ОСОБА_3 на роботі квитковим касиром АС Решетилівка ТДВ «Полтаваавтотранс». Стягнуто з ТДВ «Полтаваавтотранс» на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу 4559 грн. 97 коп. Стягнуто з ТДВ «Полтаваавтотранс» на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн.
У касаційній скарзі ТДВ «Полтаваавтотранс», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позову.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що згідно із поданою 4 листопада 2014 року заявою на ім’я відповідача позивачка відкликала подану нею раніше заяву про звільнення за власним бажанням, яка була написана під тиском роботодавця, який залякував її звільненням за порушення трудової дисципліни. Також суд зазначив, що звільнення вагітних жінок з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається згідно з ч. 3 ст. 184 КЗпП України.
Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції, зазначивши також про те, що зміст заяви позивачки про звільнення за власним бажанням не відповідає вимогам трудового законодавства, оскільки не містить дати, з якої вона просила її звільнити, та причини звільнення, а, отже, роботодавець мав право звільнити її лише через два тижні після подання заяви, а в цей час вона її відкликала.
Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що з 11 березня 2014 року ОСОБА_3 працювала квитковим касиром АС Решетилівка ТДВ «Полтаваавтотранс». Згідно із заявою, поданою нею 29 жовтня 2014 року, наказом від 30 жовтня 2014 року № 78 вона була звільнена за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Поновлюючи ОСОБА_3 на роботі, суд виходив із того, що в заяві про звільнення за власним бажанням вона не вказувала дати звільнення та причини звільнення, які б давали право роботодавцю згідно зі ст. 38 КЗпП України звільнити її раніше двох тижнів від дати поданої заяви.
Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 57 — 59, 212 — 214, 315 ЦПК України не звернув уваги на те, що протягом двох тижнів для відпрацювання після подання 30 жовтня 2014 року заяви про звільнення, тобто до 12 листопада 2014 року, ОСОБА_3 не подавала заяви про відкликання своєї заяви про звільнення, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що 4 листопада 2014 року нею подано таку заяву. На а. с. 45 міститься заява ОСОБА_3 про відкликання заяви про звільнення, датована 4 листопада 2014 року, проте у порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України позивачка не довела, коли саме така заява була нею надіслана відповідачу та отримана ним, що є її процесуальним обов’язком. Натомість, на а. с. 69, 70 міститься заява ОСОБА_3 про відкликання заяви про звільнення, хоча і датована 4 листопада 2014 року, проте надійшла на адресу ТДВ «Полтаваавтотранс» 8 грудня 2014 року, а згідно з конвертом здана на пошту 5 грудня 2014 року.
Зазначеним доказам та фактичним обставинам справи апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212–214, 315 ЦПК України належної правової оцінки не дав.
Крім того, за змістом ст. 38 КЗпП України законодавець закріпив за працівником право на розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з обов’язком двотижневого попередження, а не з правом працівника двотижневого відпрацювання.
Отже, суду слід встановити, чи скористалася ОСОБА_3 правом подати заяву про відкликання своєї заяви про звільнення у двотижневий строк з дати закінчення строку попередження, тобто до 12 листопада 2014 року; чи виходила у цей час вона на роботу. Крім того, слід надати правову оцінку тому факту, що якщо позивач, за її твердженням і висновком суду 4 листопада 2014 року подала заяву про відкликання своєї заяви про звільнення, то у зв’язку з чим вона 7 листопада 2014 року отримала трудову книжку та розрахункові виплати.
Також передчасним є висновок апеляційного суду про порушення роботодавцем положень ст. 184 КЗпП України, яка забороняє звільнювати вагітних жінок, оскільки зазначена норма права застосовується у разі звільнення працівника за ініціативою роботодавця, тоді як ОСОБА_3 була звільнення за власним бажанням.
За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила:
Касаційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю «Полтаваавтотранс» частково задовольнити.
Ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
| Головуючий | Д. Д. Луспеник |
| Судді: | Б. І. Гулько |
| О. В. Закропивний | |
| В. А. Нагорняк | |
| М. Є. Червинська |
