Велика Палата Верховного
Суду (надалі – ВП ВС) від 26 січня
2021 року (справа № 607/3693/17, провадження № 14-151цс20) сформулювала такі
висновки щодо стягнення витрат Вищого навчального закладу з особи, яка не
відпрацювала три роки після навчання, а саме:
1. Отриману випускником вищого
навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою,
що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати
замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням
або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням
(зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник
направлений за розподілом).
2. Зобов`язання випускника вищого
навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які
випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його
неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи
за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди
випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності
цього випускника і водночас способом захисту майнових прав та інтересів
замовника навчання.
3. До спірних правовідносин між
випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо
повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна
норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між
відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо
навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності
передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.
Формулюючи свою позицію, ВП ВС виходила з такого.
Щодо
визначення поняття стипендії
Студентам, які навчаються
за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної
власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з
урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна
стипендія - як частина державних пільг і гарантій.
Таким чином, витрати на
виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним
замовленням одного фахівця.
Згідно з пунктом 1
частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна
плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії,
відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю,
аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування,
якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за
відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Отже, стипендія, надана
фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат,
яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню.
Водночас академічна
стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і
не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від
соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної
допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.
Ураховуючи викладене,
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що академічні стипендії, які
сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на
навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації
замовникові відповідного навчання.
Щодо
цивільно-правової природи зобов`язання випускника вищого навчального закладу
щодо повернення понесених на навчання витрат
Велика Палата Верховного
Суду вважає, що, вирішуючи аналогічні спори, судам слід керуватись таким.
Якщо між сторонами
укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок
цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки,
наприклад у закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде
направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати)
замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі
неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних
причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в
закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то
зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим
договірним зобов`язанням.
ВП ВС вважає розумним та
справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем
після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника
такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
На переконання ВП ВС,
покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним
замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж
ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за
направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не
суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в
сучасних умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства
щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
Про
вирішення питання щодо дії застосовуваних до спірних правовідносин норм права
Якщо частина друга
статті 52 Закону України від 23.05.91 № 1060 "Про освіту" (надалі - Закону про освіту-91) була
чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка
претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку
фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася
відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її
відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала
направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до
умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який
забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з
неї кошти за навчання.
До відома.
Закон України від 23.05.91 № 1060 "Про освіту"
втратив чинність на підставі Закону України від 05.09.17 № 2145 "Про
освіту".
Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.99 №1-рп/99 (справа N 1-7/99) за
конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення
положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію
в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту
застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого
вони настали або мали місце.
Оскільки частина друга
статті 52 Закону про освіту-91 у редакції, чинній на час виникнення
правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти,
була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з
моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, регулюються саме нею.
Положення частини першої
статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК щодо зворотної дії
в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи,
в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої
законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність
закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає
цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від
цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність
закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, укладеному цією особою.
ВП ВС вважає, що за
аналогічного підходу Верховного Суду у справах щодо відшкодування навчання
фахівцями військово-облікових спеціальностей (дивитись постанову Верховного
Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 жовтня
2020 року (справа № 1.380.2019.002683, провадження N К/9901/9138/20) підхід до
вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються за рахунок
Державного бюджету за цивільними спеціальностями, витрат на їх навчання у
зв`язку з невиконанням ними умов угоди з вищим навчальним закладом має бути
однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.
При відмові в
задоволенні позовних вимог Суд першої інстанції та Апеляційний суд
Тернопільської області вважали, що правових підстав для стягнення вартості
навчання немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як
на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний
на день звернення з позовом Закон "Про освіту" не містить умов про
обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому
порядку до державного бюджету вартості навчання.
Передаючи справу на
розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів
Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу, що
необхідність вирішення виключної правової проблеми у цій справі ВП ВС
обумовлена кількома аспектами.
По-перше, у судах першої та
апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ про стягнення витрат на
навчання (у тому числі й стипендії), а у практиці касаційних судів існує різний
підхід щодо вирішення спорів у справах про стягнення стипендії із випускника в
тому випадку, коли він отримував академічну (державну) стипендію та не
відпрацював 3 роки.
По-друге, оскільки у переважній
більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то
рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової
проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справ судами першої та
апеляційної інстанцій.
На думку Верховного Суду
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
існує необхідність визначення такого.
Чи слід вважати отриману
випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію
такою, що входить до складу витрат, які випускник цього закладу має
компенсувати відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі
неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без
поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три
роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом)?
Яка цивільно-правова
природа зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення
понесених на навчання витрат, які випускник цього закладу має компенсувати
відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі неприбуття
відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин
приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі
охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом)?
Чи підлягає застосуванню
до спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та
замовником його навчання, які виникають щодо повернення понесених на навчання
цього випускника витрат, відповідна норма статті 52 Закону України «Про
освіту», чинна на момент укладання угоди про підготовку відповідного фахівця з
вищою освітою, але скасована на момент невиконання цим випускником своїх
відповідних зобов`язань - неприбуття за направленням або відмова без поважних
причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в
закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом)?
