Але спочатку поставимо запитання:
чи буде посяганням на честь, гідність і ділову репутацію недостовірна
інформація про іншу особу, яка була сказана привселюдно? З одного боку, звісно,
так, подумаєте ви. І будете праві. Адже Конституція України гарантує
кожному право на повагу до людської гідності. Ще більше, Основний Закон
передбачає право на захист честі, гідності та ділової репутації.
Разом із тим кожен має право на
свободу вираження поглядів. Так, чинним законодавством передбачена можливість
вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Тому постає
запитання: за яких обставин при реалізації права на свободу вираження поглядів
не буде відбуватися посягання на честь, гідність і ділову репутацію іншої
особи?
Коли йдеться про питання такого
роду, завжди непросто, особливо тоді, коли ще й позивачем і відповідачем
виступають публічні особи. Саме така ситуація склалась і в цієї справі.
У таких справах судам постійно
потрібно дотримуватись балансу між конституційним правом на свободу думки і
слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку,
та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями
невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування
недостовірної інформації про особу - з іншого.
Обставини справи
Особа 1 звернувся до суду з
позовом до Особи 2 про захист честі, гідності і ділової репутації, визнання
інформації недостовірною та відшкодування моральної шкоди.
Так, відповідачем - депутатом
обласної ради на пленарному засіданні позачергової сесії обласної ради, яке
транслювалось на офіційному веб-порталі, у присутності депутатів обласної ради,
представників засобів масової інформації та громадськості була поширена
стосовно позивача, керуючого справами виконавчого апарату обласної ради,
недостовірна інформація, а саме було сказано таке: "…Що ми бачимо, Особа 1
та Особа 3 - це помічники народного депутата. Ви думаєте, вони працюють на
громаду, чи вони заробітну плату отримують лише тут, чи вони на 2 тисячі
працюють? Ні, їм Особа 4 платить заробітну плату… ".
Позивач вважав, що це
висловлювання відповідача є твердженням фактичних даних, є недостовірною
інформацією та принижує його честь, гідність і ділову репутацію. Поширена
інформація вказує на те, що на його професійну діяльність нібито ззовні
впливають, тобто за свою діяльність на посаді керуючого справами виконавчого
апарату обласної ради він нібито отримує грошові кошти від Особи 4.
Зазначена інформація є негативною
і має ознаки наклепу, принижує соціальну оцінку його громадської та професійної
діяльності, порушує його конституційне право на повагу до честі та ділової
репутації.
Як зазначав Особа 1, відповідач
фактично звинуватив його у вчиненні корупційного діяння, що створює негативне
враження і відношення до нього як до непрофесіонала, створює негативну
соціальну оцінку в очах оточуючих, керівництва, підлеглих. Крім того,
дискредитується набута ним позитивна суспільна оцінка ділових і професійних
якостей при виконанні трудових, службових, громадських та інших обов'язків.
Позивач зазначав, що відповідач є
публічною особою, депутатом обласної ради, керівником депутатської фракції
політичної партії, тому поширена ним на пленарному засіданні сесії ради, яке
транслювалось на офіційному веб-порталі, негативна та недостовірна інформація
набула широкого розголосу, є вагомою для багатьох депутатів обласної ради, співробітників
виконавчого апарату обласної ради, громадськості і тим самим суттєво принижує
його честь та ділову репутацію серед широкого кола осіб.
Як зазначив позивач, це є
підставою для стягнення з Особи 2 на його користь 100 тис. грн. у відшкодування
завданої моральної шкоди.
Посилаючись на викладене, Особа 1
просив суд:
- визнати недостовірною та такою,
що принижує честь і гідність та порушує право на недоторканність ділової
репутації його, керуючого справами виконавчого апарату обласної ради, інформацію,
поширену Особою 2, депутатом обласної ради, на засіданні позачергової сесії
обласної ради;
- зобов'язати відповідача,
депутата обласної ради спростувати відомості, поширені ним на зазначеній сесії
обласної ради, шляхом прилюдного зазначення про те, що інформація, поширена
Особою 2, а саме про отримання позивачем, керуючим справами виконавчого апарату
обласної ради, заробітної плати "від Особи 4", є недостовірною
- стягнути з відповідача на
користь позивача 100 тис. гривен моральної шкоди.
Рішення суду першої інстанції
Рішенням районного суду позов
Особа 1 задоволено частково.
Визнано недостовірною та такою,
що порочить честь, гідність і ділову репутацію Особи 1, керуючого справами
виконавчого апарату обласної ради, інформацію, поширену Особою 2, депутатом
обласної ради, на засіданні позачергової сесії обласної ради про те, що "...їм
Особа 4 платить заробітну плату...".
Особу 2, депутата обласної ради,
було зобов'язано спростувати відомості, поширені ним на пленарному засіданні
позачергової сесії обласної ради, шляхом прилюдного зазначення на відповідній
сесії обласної ради про те, що інформація, поширена Особою 2 про отримання
Особою 1 - керуючим справами виконавчого апарату обласної ради, заробітної
плати "від Особи 4", є недостовірною.
Рішення суду апеляційної
інстанції
Постановою апеляційного суду
апеляційну скаргу Особи 2 залишено без задоволення. Рішення районного суду
залишено без змін.
Погоджуючись із висновком
районного суду, апеляційний суд також зазначив, що поширена відповідачем
інформація не є оціночним судженням, оскільки містить стверджувальний характер,
а тому може бути перевірена, підтверджена або спростована.
Відповідач є публічною особою і
його висловлювання сприймаються широким колом осіб як достовірні фактичні дані,
вони не є критикою чи оціночними судженнями, відверто образливі, підривають
репутацію й авторитет позивача перед громадськістю.
Висловлювання про отримання
додаткової заробітної плати з інших джерел особою, яка займає певну посаду,
зокрема керуючого справами виконавчого апарату обласної ради, та контекст, в
якому це було висловлено, вочевидь є негативною інформацією, яка впливає на
дотримання прав на повагу до честі, гідності та ділової репутації позивача.
Зміст касаційної скарги Особи 2
У касаційній скарзі Особа 2,
посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення
норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й
ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Особі 1 відмовити.
Касаційна скарга Особи 2
мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення
позову, оскільки не врахували, що сторони у справі є публічними особами,
політичними та громадськими діячами, а тому на них поширюється Декларація про
свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого
2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також
рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради
Європи про право на недоторканність приватного життя.
У зв'язку з цим межа допустимої
критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж
окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для
прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Суди не врахували, що відомості,
поширені відносно Особи 1, узгоджуються з допустимістю критики публічних осіб,
вони є оціночними, тобто такими, які неможливо достовірно підтвердити або
спростувати.
Водночас Особа 2 зазначав, що
такі твердження є лише особистою думкою відповідача, а отже, відповідач не може
бути притягнутий до відповідальності за свої думки.
Особа 2 посилається на положення статті
10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковано Законом
України від 17.07.97 № 475 та відповідну прецедентну практику Європейського
суду з прав людини.
Відповідно до статті 10 Конвенції
кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу
дотримуватись своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без
втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Відзив на касаційну скаргу не
надходив.
Позиція Верховного Суду
Проаналізуємо рішення Верховного
Суду і подивимось, якими нормами він керувався.
Зазначимо, що згідно з частинами першої,
другої та п’ятої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК) судове рішення повинно
ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене
судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального
права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене
на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як
на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були
досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові
рішення не відповідають.
Відповідно до статті 34
Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати
і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Згідно зі статтею 68 Конституції
України кожен зобов'язаний неухильно додержуватись Конституції та законів
України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Звісно, як зазначає Верховний Суд,
кожен має право на свободу вираження поглядів у розумінні статті 10 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, якою передбачено свободу дотримуватись своїх поглядів,
одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної
влади і незалежно від кордонів.
У свою чергу, згідно з частиною
першою статті 302 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) фізична особа має право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію.
Верховним Судом звернуто увагу,
що. пунктами 1 та 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.09 № 1
"Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної
особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" (надалі – Постанова Пленуму Суду) роз'яснив
судам, що, беручи до уваги положення статей 32 і 34
Конституції України, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та
ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на
свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань,
з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними
гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на
спростування недостовірної інформації про особу - з іншого.
Отже, в розумінні Постанови
Пленуму Суду, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації
недостовірною, потрібно визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи
є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.
Відповідно до частини першої статті
30 Закону України від 02.10.92 № 2657 "Про інформацію" ніхто не може
бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Водночас, частиною другою цієї статті визначено, що оціночними судженнями, за
винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика,
оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що
містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання
мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні
судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, зазначає суд
касаційної інстанції, згідно зі статтею 277 ЦК не є предметом судового захисту
оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і
недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не
можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від
перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій
практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод.
Слід уважно розрізняти факти та
оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних
суджень - ні.
Що ж стосується оціночних
суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи
поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (рішення ЄСПЛ у справі "Лінгенс проти Австрії").
Перейдемо до українського
законодавства.
Так, відповідно до частини першої
статті 277 ЦК фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок
поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право
на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Пунктом 15 Постанови Пленуму Суду
встановлено, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути
підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:
- поширення інформації, тобто доведення її до відома
хоча б однієї особи у будь-який спосіб;
- поширена інформація стосується певної фізичної чи
юридичної особи, тобто позивача;
- поширення недостовірної інформації, тобто такої,
яка не відповідає дійсності;
- поширення інформації, що порушує особисті
немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим
благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте
немайнове право.
Декілька слів
про поширення інформації. Під ним слід розуміти:
- опублікування її у пресі, передання по радіо,
телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації;
- поширення в мережі Інтернет чи з використанням
інших засобів телекомунікаційного зв'язку;
- викладення в характеристиках, заявах, листах,
адресованих іншим особам;
- повідомлення в публічних виступах, в електронних
мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Верховним Судом встановлено, що
сторони у справі є публічними особами, оскільки Особа 1 займає посаду керуючого
справами виконавчого апарату обласної ради, а Особа 2 є депутатом обласної ради
(на час розгляду справи).
Відповідно до пункту 3 Рішення
Конституційного Суду України від 10.04.03 № 8рп/2003 (справа N 1-9/2003) про офіційне
тлумачення положення частини першої статті. 7 Цивільного кодексу Української
РСР (справа про поширення відомостей), проблеми, пов'язані з особливостями
реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій
(бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом
розгляду ЄСПЛ.
Нагадуємо, що практика ЄСПЛ є
частиною національного законодавства, тому, як бачимо, при вирішенні справи Верховний
Суд часто спирається на висновки ЄСПЛ.
Застосовуючи положення статті 10
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рішеннях у справах "Нікула
проти Фінляндії", "Яновський проти Польщі" та інших, ЄСПЛ
підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб
можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних
громадян.
Крім того, поряд з інформацією чи
даними, що підлягають перевірці, стаття 10 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод захищає і погляди, критичні зауваження або припущення,
правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість.
Оціночні судження також
користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Тепер нагадаємо про деякі
положення одного із спеціальних законів, який регламентує діяльність депутатів
місцевих рад. Згідно з частиною четвертою статті 30 Закону України від 11.07.02№ 93 "Про статус депутатів місцевих рад", депутат місцевої ради не
несе відповідальності за виступи на засіданнях ради та її органів, за винятком
відповідальності за образу чи наклеп.
У порушеннях наведених норм матеріального
права та прецедентної практики ЄСПЛ суди належним чином не дослідили та не
розрізнили фактичні твердження і оціночні судження.
При цьому суди без будь-якого
фактичного й правового мотивування послалися лише на те, що поширена Особою 2
інформація про позивача не є оціночним судженням, а є твердженням про факт.
Отже, висновки суду першої та
апеляційної інстанцій ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням вимог
законодавства України, а саме частині шостої статті 81 ЦПК.
Крім того, суди не врахували, що
поширена Особою 2 інформація, яка містила оціночні судження, стосувалися
політичної, публічної особи, рівень критики якої є значно ширшим.
Так, в абзацах третьому та
четвертому пункту 21 Постанови Пленуму Суду судам роз'яснено, що у статтях 3, 4
і 6 Декларації зазначається, оскільки політичні діячі та посадові особи, які
обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому,
регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до
довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне
обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно
можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової
інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При
цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації
та інших прав порівняно з іншими особами.
Межа допустимої критики щодо
політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої
пересічної особи.
Публічні особи неминуче
відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це
усвідомлювати.
Колегією суддів Верховного Суду
зазначено, що суди ухвалили помилкові судові рішення, оскільки, незважаючи на
фрагментарне посилання на наведену вище Постанову Пленуму Суду, не звернули
уваги на пункт 2 цієї Постанови. Крім того, у судових рішеннях взагалі не
застосовується стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також
прецедентна практика ЄСПЛ.
Зважаючи на те, що у справі не
вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини
справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм
матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з
ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга
Особи 2 підлягає задоволенню.
Наостанок хочеться підкреслити,
що правова позиція Верховного Суду щодо захисту честі, гідності і ділової
репутації публічної особи лояльна. Оскільки публічні особи неминуче
відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це
усвідомлювати.
Тому закликаємо усвідомлювати
кожен свій крок і вчинок. Щоб, з одного боку, могли виражати відкрито свої
погляди і думки, а з іншого - все-таки не принижували честь, гідність і ділову
репутацію інших осіб.
Держслужбовець, Січень, 2020/1
З текстом рішення ЄСПЛ:
- від 6 листопада 1980
року у справі "Санді Таймс проти Сполученого Королівства" можна
ознайомитися за посиланням;
- від 8 липня 1986 року
у справі "Лінгенс проти Австрії" - за посиланням;
-
від 20 травня 1999 року у справі "Бладет Тромсо і
Стенсаас проти Норвегії" - за посиланням;
- від 22 січня 1999 року у справі "Яновський проти
Польщі" - за посиланням.
Політичні діячі та
посадові особи, які обіймають політичні (публічні) посади або здійснюють
публічну владу, підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть
зазнати гострої та сильної громадської критики в ЗМІ.
З текстом рішення ЄСПЛ
- від 1 липня 1997 року
у справі "Обершлік проти Австрії (№ 2) " (заява №
20834/92) можна ознайомитися за посиланням;
- від 24 червня 2004
року у справі "Принцеса фон Ганновер проти Німеччини" (заява №
59320/00) - за посиланням.
