Щодо істотних умов господарського договору

Правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності, відповідно до Конституції України встановлює Господарський кодекс України (надалі – ГК).

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарський договір є правовим регулятором господарського життя суспільства і держави, невід’ємною частиною економічної системи, що опосередковує зв'язки між суб’єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин.

Однією з характерних рис господарського договору є його особливий зміст, спрямований на забезпечення господарських потреб його сторін. Умови, на яких укладається господарський договір, мають важливе значення, адже від них залежить обсяг прав і обов’язків сторін господарського договору, ефективність його виконання. Правова формула "досягнення згоди з усіх істотних умов" є запорукою настання правових наслідків, на які розраховують контрагенти господарського договору, і його чинності, що визначається залежно від наявності таких умов. У зв’язку з цим вивчення та встановлення істотних умов господарського договору набуває особливого значення.

Отже, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

- примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

При цьому, зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (надалі – ЦК) із урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

У разі укладання господарських договорів під час визначення  істотних умов договору необхідно керуватися статтею 180 ГК, за якою зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.  

При цьому, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Предмет господарського договору

Предмет господарського договору є центральним елементом у структурі істотних умов. Від досягнення домовленостей і визначення предмета такого договору залежать інші істотні умови (ціна та строк), які є похідними.

ГК не надає визначення предмета господарського договору (його загальної формули), а вживає під загальною назвою "умови про предмет договору" (частина четверта статті 180)  і визначає їх: найменування (номенклатуру, асортимент); кількість продукції (робіт, послуг); вимоги до їх якості.

Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 ГК, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Так, відповідно до статті 15 ГК у сфері господарювання застосовуються технічні регламенти, стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови.

Застосування стандартів, кодексів усталеної практики чи їх окремих положень є обов'язковим для:

- суб'єктів господарювання, якщо обов’язковість застосування стандартів чи кодексів усталеної практики установлено нормативно-правовими актами;

- учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти чи кодекси усталеної практики;

- виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Закон називає предмет істотною умовою будь- якого договору. У процесі укладання господарського договору сторонам необхідно розуміти, про що саме вони домовляються. Тобто у разі відсутності чітких вказівок на предмет виконання домовленостей існування такого договору на правовому полі втрачає сенс, тому він повинен вважатися неукладеним.

За аналізом  ГК, ЦК та інших нормативно-правових актів можемо зазначити, що законодавець взяв за основу те, що предметом господарського договору, незалежно від його конкретного виду, є виконання певної господарської дії або утримання від такої дії. Йдеться про різноманітність предмету господарського договору залежно від його конкретного виду: майново-господарський чи організаційно-господарський.

В основу предмета майново-господарського договору законодавець поклав виконання певної господарської дії (виготовлення та/або реалізація продукції, виконанні робіт, надання послуг, передача майна, сплата грошей) або утримання від певної дії, що певним чином звужує правову сутність "договору" та "господарського договору".

Проте у майново-господарських договорах потрібно розмежовувати предмет та об'єкт договору: дії, потрібні для виконання договору, є об'єктом, а не предметом договору.

На противагу зазначеного вище положення є окреслення предмету в організаційно-господарських договорах. Організаційно-господарський договір - це домовленість двох або більше суб’єктів організаційно-господарських відносин, заснована на взаємному вільному волевиявленні з метою забезпечення здійснення господарської діяльності. До таких договорів належать засновницький договір (крім випадку, коли він виступає установчим документом у командитних та повних товариствах), договір про кооперацію, про спільну діяльність та інші. Отже, у таких договорах, вважаємо, предмет ототожнюється з об'єктом.

Слід відмітити, що сьогодні під предметом договору науковці розуміють: дії сторін; матеріальне благо, з приводу якого укладається договір; дії та матеріальне благо в комплексі. Найбільш поширеною є думка про те, що предметом договору є одночасно і дії, і матеріальне благо.

Ціна господарського договору

Наступною істотною умовою господарського договору на законодавчому рівні визнається ціна договору. Вона є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації) і повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються у системі оподаткування (статті 189 ГК).

Чи може відсутність ціни у  господарському  договорі,  як істотної умови в розумінні статті 180 ГК,  бути підставою визнання його неукладеним?

Відповідь на це надано Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 07.04.08 № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" (надалі – лист № 01-8/211), а саме. 

Згідно з частиною третьою статті 180 ГК при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну.  Отже,  ціна є істотною умовою господарського  договору,  а  за  її відсутності договір є неукладеним.

Разом з тим слід мати на  увазі,  що  зазначену  норму  слід застосовувати  лише до тих господарських договорів, за якими одна сторона зобов'язана сплатити іншій  певну суму грошових  коштів. Якщо  за умовами господарського договору сплата грошових коштів не передбачається, то до такого договору  частина третя статті  180 ГК у  частині  ціни  як істотної  умови застосовуватись  не  може,  оскільки  зазначення  ціни  в такому договорі не створює прав та обов'язків сторін.

Наприклад, згідно з частиною першою статті 293 ГК за договором міни  (бартеру) кожна із сторін зобов'язується  передати  другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на  інший товар. Тому,  якщо за таким договором не передбачається грошова  доплата, то визначення ціни в такому договорі не є обов'язковим, оскільки воно не впливає на господарське зобов'язання з такого договору. 

У разі порушення зобов'язання однією із сторін настають наслідки, встановлені законом або договором, зокрема  виникає  обов'язок боржника  по  відшкодуванню  збитків. При цьому згідно з частиною першою статті 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою,  яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення  зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати  у  разі належного  виконання  зобов'язання  другою  стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках,  передбачених законом.

Усі ці  складові  визначаються виходячи з об'єктивних критеріїв,  і не залежать від ціни, зазначеній сторонами в договорі. 

При  цьому сторони  не позбавлені  права визначити в договорі ціну для цілей оподаткування, але її зазначення не є обов'язковим, оскільки якщо ціну не зазначено або вона є нижчою за звичайну ціну, то для цілей оподаткування застосовується звичайна ціна (пункт 33 інформаційного листа).

До відома.  Звичайна ціна (абзац перший підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України) - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Це визначення не поширюється на операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього кодексу.

Одночасно частина четверта статті 632 ЦК фактично визначає, що ціна не є істотною умовою договорів, оскільки якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Вважаємо, що таке легальне надання сторонам диспозитивного методу визначення ціни господарського договору (мається на увазі надання сторонам можливості не досягти згоди щодо ціни договору) порушує стабільність договірних відносин. 

Суб'єкти господарювання використовують у своїй діяльності такі методи визначення та застосування ціни (статті 189-192 ГК) як істотної умови господарського договору:

- вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений у статті 627 ЦК принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування інших (насамперед державних цін - стаття 191 ГК).  Сторони також, як правило, є вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (частина п'ята статті 180 ГК);

- державні регульовані ціни запроваджуються Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади, державними колегіальними органами та органами місцевого самоврядування на товари, які мають значний вплив на загальний рівень і динаміку цін та мають соціальну значущість, на товари, що виробляються суб’єктами, які займають монопольне (домінантне) становище на ринку, а також на товари суб’єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції. Державне регулювання цін здійснюється відповідно до Закону України від 21.06.12 № 5007 "Про ціни та ціноутворення".

В усіх інших випадках сторони можуть встановлювати ціни на товари, роботи, послуги самостійно, за погодженням між собою. Ціна може визначатися безпосередньо в договорі або в додатках до нього (специфікації, кошторис). Зміна ціни після укладення договору допускається за погодженням сторін або на умовах, визначених договором, в односторонньому порядку лише до моменту його виконання.

До відома.  Постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.17 № 394 "Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 № 1548 та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України" скасовано (із 01.07.2017 року) державне цінове регулювання на ряд товарів і послуг. Зокрема, визнано такими, що втратили чинність відповідні акти Кабінету Міністрів України, та внесено зміни до ряду постанов. Головна мета цих змін - зниження адміністративного тиску на бізнес, усунення надмірного втручання держави в економічні процеси, розвиток конкуренції та дебюрократизація (дерегуляція) у сфері ціноутворення. Вважається, що це рішення спростить процедуру зміни цін залежно від цінових коливань ринку, що дозволить виробникам швидше реагувати на зміни кон'юнктури.

Водночас, умови договору щодо ціни мають відповідати вимогам антимонопольно-конкурентного законодавства. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує ці вимоги, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни (частина шоста статті 180 ГК).

Отже, сторони не можуть порушувати або обмежувати право споживачів, встановлюючи монопольно високі або дискримінаційні ціни на свої товари. Крім того, вони не повинні обмежувати конкуренцію шляхом встановлення монопольно низьких цін (тарифів). Орган, який уповноважений реагувати на порушення антимонопольного законодавства, - Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення (Закон України від 26.11.93 № 3659 "Про Антимонопольний комітет України").

Правовою базою для боротьби зі зловживаннями монопольним становищем є закони України від 11.01.01 № 2210 "Про захист економічної конкуренції", від 07.06.96 № 236 "Про захист від недобросовісної конкуренції".

Ураховуючи, що гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є законним платіжним засобом в Україні (стаття 3 Закону України від 05.04.01 N 2346 "Про платіжні системи  та  переказ  коштів  в  Україні"), то й ціна у договорі зазначається у гривнях.

При визначенні ціни у договорі слід враховувати положення частини другої статті 524 ЦК про те, що сторони можуть визначати грошовий еквівалент зобов'язання  в іноземній валюті. Отже, сторонам  надано  право  визначати  грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті,  що  поряд із застосуванням індексації  суми зобов'язання дає можливість учасникам цивільного обороту  уникнути  впливу  інфляційних  процесів  на суму їхніх грошових зобов'язань

Разом із цим, звертаємо увагу, що на відміну норм ЦК (статті 524 і 533), норми ГК (частина друга статті 189 і 198) передбачають, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. Але, сторонам господарського договору  необхідно враховувати, що жодним  нормативно-правовим актом не визначено поняття "умовна одиниця" (лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 21.12.07  № 9563/0/2-07).

Водночас, нормативно-правові акти не містить заборони для визначення грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті між українськими контрагентами. Такий висновок зроблено в постанові Вищого господарського суду України від 14.11.2016 року по справі № 908/1024/16, тобто цілком законною буде прив'язка ціни до курсу іноземної валюти у господарському договорі.

Читайте: Ціна як умова господарського договору (стаття судді, 2015 рік)

Строк дії господарського договору

Відповідно до частини сьомої статті 180 ГК строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Цей елемент істотних умов господарського договору, вважаємо, розкриває таку функцію господарського договору, як планування. Адже суб’єкти господарювання (сторони господарського договору) повинні знати про тривалість правових зв'язків, які засновані на підставі такого договору. Також забезпечуються стійкість та охорона правовідносин між контрагентами.

Частиною першою статті 631 ЦК визначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

До відома. Згідно з Цивільним кодексом України: а) поняття строку та терміну: - строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення; - терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення; - строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду (стаття 251); б) визначення строку та терміну: - строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами; - термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252); в) початок перебігу строку: - перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253); г) закінчення строку: - строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку; - до строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року; - строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця; - строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку; - якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (стаття 254); д) порядок вчинення дій в останній день строку: - якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції; - письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно (стаття 255).

Вищим господарським судом України надано (пункт 32 листа № 01-8/211) роз'яснення щодо тотожності поняття "строк договору", визначене статтею 631 ЦК та поняття "строк дії договору", визначене частиною сьомою статті 180 ГК.  А також, чи може  відсутність строку дії господарського договору,  як істотної умови в розумінні статті 180 ГК,  бути підставою визнання його неукладеним.

Так, згідно з частиною першою статті 631 ЦК строком договору є час, протягом якого сторони можуть  здійснити свої права і виконати свої обов'язки  відповідно до договору, а частиною сьомою статті 180 ГК строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і  обов'язки сторін, то поняття "строк договору" та "строк дії  договору" є тотожними.

Частиною третьою статті 180 ГК встановлено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою.  Разом  з тим слід   мати   на  увазі,  що строк дії договору, який  сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому  сторони можуть визначити,  що договір діє до припинення прав та обов'язків, які з нього виникли.

При цьому слід ураховувати, що за змістом статті 637, частин третьої та четвертої статті 213 ЦК метою тлумачення договору є виявлення справжньої волі сторін, що згідно з частиною першою статті 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину, яка  встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом, та що на підставі частини першої статті 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Згідно зі звичаєм, що склався в діловому обороті, не зазначення в договорі строку його дії свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов'язання,  котре  виникло  з  договору,  виконанням  або  з інших підстав   відповідно   до   закону.  

Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав вважати  його  неукладеним,  якщо  докази, наявні у справі, не свідчать  про  те, що справжня воля сторін  полягала у намірі досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому.

Так, частина друга статті 530 ЦК вказує, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Тому така правова норма наштовхує на висновок, що строк дії договору не є істотною умовою договору. Проте задля забезпечення вчасного поетапного здійснення господарської діяльності та гарантії реалізації взаємних прав та обов’язків, вважаємо, що у господарських договорах строк дії, як істотна умова такого договору, стоїть на одному щаблі із предметом договору.

Заключні положення

Слід звернути увагу на те, що істотні умови, за загальним правилом, є обов’язковими під час укладання будь-якого господарського договору. Проте, для окремих видів зобов'язань встановлено окремі істотні умови, зокрема:

а) за договором поставки, відповідно до частини четверта статті 265 ГК, сторони для визначення умов мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим кодексом чи законами України.

Подібні положення передбачені також законами України від 16.04.91 № 959 "Про зовнішньоекономічну діяльність" (стаття 6), від 01.07.04 № 1955 "Про транспортно-експедиторську діяльність" (стаття 8).

Для договору поставки найбільш використовуваними міжнародними звичаями є Міжнародні правила тлумачення комерційних термінів (правила Інкотермс).

Орієнтуватися на правила Інкотермс, зокрема, рекомендовано:

- частиною першою статті 9 Закону України від 22.12.98 № 330 "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту";

- частиною восьмою статті 14 Закону України від 22.12.98 № 332 "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну";

- пунктом 2.19 частини першої статті 2 Закону України від 24.06.04 № 1877 "Про державну підтримку сільського господарства України".

Пунктом 1.5 Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.01 № 201, зареєстровано в Міністерстві юстиції України  21 вересня 2001 року  за N 833/6024, встановлено, що базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг) визначаються відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів. Таким чином, з урахуванням чинної нормативно-правової бази (в ході здійснення зовнішньоекономічної операції) використання правил Інкотермс має обов'язковий характер.

Правила Інкотермс використовуються переважно в зовнішньоекономічних контрактах, проте законодавством не забороняється застосовувати їх положення й у "внутрішніх" господарських договорах. Разом з тим, Міністерством економіки України відзначено, що чинними нормативно-правовими актами не передбачена відповідальність учасників господарських відносин за невикористання правил Інкотермс у договорах, укладених між українськими суб'єктами господарської діяльності (лист від 18.07.11 № 4201-26/1134 щодо введення в дію нової редакції Інкотермс -2010).

Вищим господарським судом України надано (пункт 3 листа № 01-8/211) роз'яснення, що якщо сторони договору вказали в ньому всі істотні умови поставки,  але  виклали їх  не  за правилами Інкотермс (у випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.

Звертаємо увагу. На сьогодні учасники господарських відносин можуть використовувати правила як Інкотермс-2000, так і Інкотермс-2010. Такий висновок зроблений Міністерством економіки України  (листи від  10.06.11 № 4201-24/939, від 18.07.11 № 4201-26/1134), а також підтриманий судовою практикою (наприклад, ухвала Вищого адміністративного суду України від 08.09.2016 року по справі № 815/2737/15).

Тому, при згадці правил Інкотермс у договорі сторонам потрібно вказувати конкретну їх редакцію. Інакше буде вважатися, що сторони, які укладають господарські договори після 01.01.2011 року, керуються Інкотермс-2010;

б) істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (частина перша статті 284 ГК);.

в) агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами.

Договором повинна бути передбачена умова щодо території, в межах якої комерційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У разі якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України (частини друга та третя статті 297 ГК);

г) договір підряду на капітальне будівництво повинен передбачати: найменування сторін; місце і дату укладення; предмет договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт, передбачених проектом); строки початку і завершення будівництва, виконання робіт; права і обов'язки сторін; вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); порядок матеріально-технічного, проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю якості робіт і матеріалів замовником; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові гарантії; відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання спорів, підстави та умови зміни і розірвання договору (частина п'ята статті 318 ГК).

Законодавець, враховуючи правову природу господарського договору, у правових нормах та законодавчих актах окреслює коло істотних умов окремого виду господарського договору, наприклад, закони України:

- від 10.04.92 № 2269 "Про оренду державного та комунального майна" (стаття 10);

- від 16.07.99 № 997 "Про концесії" (стаття 10);

- від 07.03.96 № 85 "Про страхування" (стаття 16);

- від 06.10.1998 № 161 "Про оренду землі" (стаття 15);

- від 16.12.1997 № 723 "Про фінансовий лізинг" (стаття 5);

- від 01.07.04 № 1955 "Про транспортно-експедиторську діяльність" (стаття 9) тощо.

Таким чином, істотні - це умови, які є необхідними і достатніми для укладення договору. Адже сторони зобов’язані погодити між собою, що з моменту підписання договору будь-яка умова може стати істотною.

При укладанні договорів, за яким відбувається перехід права власності на майно (об'єкт), сторонам необхідно умовами відповідного договору чітко визначати момент переходу прав та обов’язків до нового власника, оскільки такий перехід впливає на формування податкового обліку.

Наприклад, пунктом 267.6.5 статті 267 (транспортний податок) Податкового кодексу України визначено, що у разі переходу права власності на об'єкт оподаткування від одного власника до іншого протягом звітного року податок обчислюється попереднім власником за період з 01 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив право власності на зазначений об'єкт оподаткування, а новим власником - починаючи з місяця, в якому він набув право власності на цей об'єкт. Контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

Також, статтею 287 цього кодексу, зокрема, визначено таке:

- власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році (пункт 287.1);

- при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6);

-  у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Частиною другою статті 628 ЦК передбачено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до частини восьмої  статті 181 ГК у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Отже, варто пам’ятати, що всі умови договору з дати його укладання (моменту підписання) стають однаково обов’язковими для виконання сторонами. У цьому і є значення договору як правової форми погодження волевиявлення сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому, стосовно застосовування  положень  ЦК та ГК  щодо істотних умов договорів при наявності права сторін відступити від положень актів цивільного законодавства (частина третя   статті 6 ЦК, а також співвідношення таких прав сторін з забороною суперечності змісту правочину ЦК та актам цивільного законодавства (частина перша статті 203 ЦК) Вищим господарським судом України надано (пункт 37 листа №01-8/211) таке роз'яснення.

Абзац перший частини третьої статті 6 ЦК, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний  розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді,  коли в нормі сказано "сторони в договорі не  можуть  відступити  від  положень..."  або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору,  то недосягнення згоди з усіх істотних умов  означає, що права та обов'язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки  закону (частини  першої статті 638 ЦК).

Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Часто в нормі не сказано прямо  ні "сторони в договорі не можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.

Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними  та  імперативними   нормами: імперативна норма встановлює правила, які  не  можуть бути змінені сторонами  в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання чинності  ЦК це співвідношення відображалося лише у теорії права.

З наведеного вище, випливає таке.

Істотні умови мають вирішальне значення для існування договірних відносин у правовому полі. Вони визначають правову природу певного виду господарського договору, мають найважливіше значення для настання юридичних наслідків (реалізація домовленостей між контрагентами, дотримання прав та обов’язків).

У разі недосягнення між сторонами згоди за всіма істотними умовами договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся, не набув юридичної сили), а особи, які вважають себе належними сторонами, насправді не перебувають у договірних відносинах.

Під час узгодження істотних умов господарського договору в процесі його укладання потрібно дотримуватись принципів господарського права, засад договірних відносин у сфері господарювання та вимог законодавства.