Щодо трирічного відпрацювання за направленням закладу освіти (судова практика)

Судом стягнуто із колишнього студента вартість навчання разом із академічною стипендією, бо той не відпрацював трьох років за направленням.

В останні роки, не часто можна зустріти ситуації, коли студенти відпрацьовують три роки після вищого навчального закладу, хоча раніше - це була звичайна ситуація для більшості випускників.

Після виключення у липні 2014 року - норми частини другої статті 52 Закону України від 23.05.91 № 1060 “Про освіту“ (надалі – Закон про освіту) - такий механізм “відпрацювання” втратив свою актуальність та базове нормативне підґрунтя. Так, ця норма встановлювала - випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Закон про освіту втратив чинність на підставі відповідного Закону від 05.09.17 № 2145. 

Проте, ще залишились студенти та випускники, на час влаштування яких у вищі навчальні заклади діяли - і виключена частина друга статті 52 Закону про освіту та відповідна постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.96 № 992 “Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких  здійснювалась за державним замовленням”.

Таким випускником, який повинен був відпрацювати - виявився колишній студент Тернопільського національного медичного університету (надалі - Університет), якого після навчання направлено, як молодого спеціаліста на роботу у центральну районну лікарню управління охорони здоров'я Рівненської ОДА на посаду лікаря-анестезіолога. Про направлення саме до цієї лікарні останній прохав у своїй заяві - бо у Рівненській області проживали батьки.

Відпрацювавши на посаді лікаря-інтерна за спеціальністю “анестезіологія“ з 01 серпня 2015 року по 31 липня 2017 року, а з 04 серпня 2017 року на посаді лікаря-анестезіолога - у кінці вересня 2017 року випускник звільнився з посади за угодою сторін (пункт 1 статті 36 Кодексу законів про працю України).

Університет сприйняв це як відмову відпрацювати не менше трьох років - та як невиконання студентом умов укладеного з ним договору про підготовку фахівців з вищою освітою (надалі - Угода), що тягне за собою обов'язок відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного бюджету вартість навчання.

За розрахунками Університету встановлено, що фактичні затрати на навчання студента медичного факультету становили 80088,38 гривен. Крім того, за роки навчання студенту було нараховано та виплачено академічну стипендію в розмірі 48441,56 гривен.
Ураховуючи це, Університетом поданий позов до суду щодо стягнення з колишнього студента грошові кошти витрачені навчальним закладом на навчання в розмірі 128529 гривень 94 копійки та суму сплаченого судового збору.

Не дивлячись на аргументи представника відповідача (випускника), що стипендію не можна вважати ані витратами, ані вартістю навчання (тому стягненню вона не підлягає), та що частина друга статті 52 Закону про освіту втратила актуальність, а звідси Університет посилається на норму, що втратила чинність - суд, все одно, не погодився із доводами відповідача.
Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 28.09. 2021 року (справа № 558/376/20) позовні вимоги Університету задовільнено і стягнуто із колишнього студента грошові кошти, затрачені на навчання в розмірі 128529 гривень 94 копійки.

Щодо стипендії, суд вказав, що необхідно розрізняти соціальну та академічну стипендію. Соціальна стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянину та не підлягає поверненню.

Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування. Тому академічна стипендія, яка сплачувалася відповідачу, належать до категорії витрат на навчання такого - а отже підлягає стягненню.

Щодо загальних підстав, для стягнення із відповідача витрат на навчання- суд зазначив, що:

1. Між студентом і Університетом було укладено Угоду, підписуючи яку студент зобов'язувався прибути після закінчення навчання на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.

2. На час виникнення спірних правовідносин, а саме на час укладення Угоди між Університетом і студентом, ще діяли частина друга статті 52 Закону про освіту,  Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 992, а також відповідні профільні нормативно-правові акти Міністерства охорони здоров’я України, що встановлювали обов’язок студента відпрацювати та обов’язок відшкодувати вартість навчання у разі порушення.

Слід наголосити, що наказ Міністерства охорони здоров'я України від 25.12.97 N 367 “Про затвердження Порядку працевлаштування випускників державних вищих  медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням“, зареєстровано в Міністерстві  юстиції України 15 квітня 1998 року за N 246/2686, є чинним і на сьогоднішній день.

Зокрема, пунктом 21 цього Порядку, передбачено обов'язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії.

Оскільки відповідачем (студентом-випускником) не дотримано, ні умов Угоди із Університетом, ні законодавства України в частині його зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки (відповідно до направлення на роботу) - вартість навчання підлягає стягненню.тут