Установлена актами законодавства
можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а
включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників,
які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення
обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
На цьому наголосив
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 240/10996/20.
Обставини справи
З матеріалів справи
відомо, що позивач звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду
з позовом до Державної екологічної інспекції у Житомирській області (надалі – Держекоінспекція),
у якому просила:
- визнати протиправним
та скасувати наказ Держекоінспекції у Житомирській області про звільнення
позивача з посади начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю)
земельних ресурсів і надр, поводження з відходами та небезпечними хімічними
речовинами - старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного
середовища Житомирської області 10 січня 2020 року відповідно до пункту 1-1
частини першої статті 87 Закону України від 10.12.15 № 889 "Про державну
службу" (надалі – Закон № 889).
- поновити позивача на
посаді начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) земельних
ресурсів та надр, поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами –
старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища
Житомирської області Держекоінспекції у Житомирській області;
- стягнути з
Держекоінспекції у Житомирській області на користь позивача середній заробіток
за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову позивач зазначала, що наказ відповідача про її звільнення з посади з підстави ліквідації державного органу є незаконним. Позивач наголошувала, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників ліквідованої установи. Однак, за доводами позивача, спірний наказ є протиправним, оскільки суперечить вимогам частини другої статті 47 та статті 49-2 Кодексу законів про працю України (надалі – КЗпП).
Рішенням суду першої
інстанції у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд рішення суду першої
інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову
відмовлено.
У цій справі Верховний
Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (надалі – ВС) також уважає за необхідне
підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї природи є наслідком
реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через
забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції
України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є
однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції
України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у
постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної
служби застосовуються норми трудового законодавства в частині, неврегульованій
спеціальним законодавством,
Усталеною є також судова
практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі
неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу
яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання
прогалин спеціального законодавства.
ВС підкреслив, ураховуючи
відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості
вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації
державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на
виключення зі статті 87 Закону № 889 бланкетної (відсилочної) норми щодо
застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення
державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті,
Верховний Суд погоджується з доводами позивача про необхідність застосування до
спірних правовідносин положень КЗпП на підставі частини третьої статті 5 Закону
№ 889.
У зв`язку з наведеним
слід звернути увагу, що встановлені КЗпП особливості звільнення державних
службовців за пунктом 1 частини першої статті 40 цього Кодексу та пунктом 1
частини першої статті 87 Закону № 889 на підставі Закону України від 12.12.19 №
378 "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" набрали
чинності 02 лютого 2020 року, тобто після звільнення позивача з посади у січні
2020 року, а тому не підлягали застосуванню у межах спірних правовідносин.
Колегія суддів
наголошує, що суб`єкти владних повноважень зобов`язані діяти лише на підставі,
в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України, відтак відповідач у межах спірних правовідносин був зобов`язаний
дотриматися визначеної законом процедури вивільнення працівників.
Підстави припинення державної служби у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією державного органу за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП.
У свою чергу, відповідно
до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на
невизначений термін, а також строковий трудовий договір до закінчення строку
його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі
змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації,
скорочення чисельності або штату працівників.
ВС зауважив, що
процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40
КЗпП (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі
ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства,
установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників)
регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього
Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від
незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести
обов`язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше
ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі
з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на
звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки,
крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Також ВС нагадав, що
Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20 дійшов
висновку, що ліквідація відноситься до терміна "змін в організації
виробництва і праці", що свідчить про поширення на спірні правовідносини
положення частини третьої статті 49-2 КЗпП, відповідно до якої одночасно з
попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і
праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівнику іншу роботу на
тому самому підприємстві, в установі, організації.
У цій справі судами обох
інстанцій ураховано, у межах спірних правовідносин відбулася реорганізація
територіального органу Держекоінспекції шляхом ліквідації Держекоінспекції у
Житомирській області з одночасним та утворенням Держекоінспекції Поліського
округу.
На виконання Постанови №
102 Державної екологічної інспекції України прийнято наказ від 29.10.18 № 227 "Про
ліквідацію Держекоінспекції у Житомирській області".
Верховний Суд
неодноразово повторював, що встановлена законодавством можливість реорганізації
державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання
роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про
наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють
можливе вивільнення працівників.
Тобто роботодавець
зобов`язаний попередити працівника про наступне вивільнення та одночасно з цим
запропонувати йому всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що
існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному
підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
При цьому, Верховний Суд
звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається
на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового
договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього
цього періоду і які існували на день звільнення.
За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи колегія суддів у цій справі уважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачем порушено порядок звільнення позивача, що має наслідком визнання протиправним та скасування спірного наказу про звільнення позивача з поновленням її на попередній роботі та виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу в силу вимог частин першої і другої статті 235 КЗпП.
Ураховуючи обставини
справи, Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив
рішення суду першої інстанції в силі.тут
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів
Касаційного адміністративного суду від 13 жовтня 2021 року (справа №240/10996/20, адміністративне провадження № К/9901/11333/21).
