Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 08.02.2017 року (справа № 6-1905цс16) зроблено правовий висновок щодо можливості використання іноземної валюти, а саме.
Відповідно до статті 99 Конституції України та частини першої статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (надалі - декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено декретом, іншими актами валютного законодавства.
Закон передбачає обов'язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов'язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.
Частиною четвертою "Прикінцевих та перехідних положень" Цивільного кодексу України (надалі - ЦК) встановлено, що цей кодекс застосовується до цивільних відносин, які виникли після набрання ним чинності (з 01.01.2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до частини другої статті 192 ЦК іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, установлених законом.
Такими випадками є:
а) Цивільний кодексу України:
- стаття 193 "Валютні цінності";
- стаття 524 "Валюта зобов'язання";
- стаття 533 "Валюта виконання грошового зобов'язання";
б) закони України:
- від 16.04.91 № 959 "Про зовнішньоекономічну діяльність";
- від 23.09.94 № 185 "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті";
в) Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
За змістом частин першої та другої статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з'ясувати сутність такого визначення.
