Медичний персонал закладів охорони здоров’я зобов'язаний надавати
інформацію про пацієнта на запит правоохоронних та судових органів. Та як
правильно це робити, щоб не завдати шкоди стану пацієнта? Як взаємодіяти з
правоохоронцями та які документи для цього потрібні?
Заклад охорони здоров’я може розголосити лікарську
таємницю лише на підставі письмової згоди самого пацієнта або на підставі
відповідної ухвали слідчого судді, суду. При цьому таку ухвалу спрямовують до
лікувального закладу, що має надати інформацію про пацієнта. У судовому процесуальному
документі має бути чітко зазначено, яким правом наділяють представника
правоохоронних органів: отримання оригіналів документів, що містять охоронювану
законом лікарську таємницю, чи лише можливість ознайомитися з ними та
зробити з них записи або завірені копії. Вказані документи слідчого судді,
суду мають бути посвідчені печаткою суду та містити обов'язкові реквізити -
єдиний унікальний номер справи та номер провадження.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 162
Кримінального процесуального кодексу України до охоронюваної законом таємниці,
яка міститься в речах і документах, належать також відомості, які
можуть становити лікарську таємницю. Цим кодексом встановлено також окремий
порядок забезпечення тимчасового доступу до речей і документів.
Слід звернути увагу, що зміст наданої інформації має
охоплювати лише ту, яку вимагає суд, та не може виходити за її межі. Не варто
направляти оригінали медичної документації поштовим відправленням. Поштою можна
надсилати лише засвідчені у встановленому порядку витяги чи копії
з медичних документів разом із супровідним листом медичного закладу
про перелік та кількість наданих документів, інформацію, що вони містять.
Якщо за клопотанням правоохоронного органу слідчий
суддя чи суд зобов’язують заклад охорони здоров’я надати саме оригінали
медичної документації, що містять конфіденційну інформацію про стан здоров’я,
результати медичних обстежень, методи лікування пацієнта тощо, її можна
передати лише уповноваженій особі такого правоохоронного органу, чітко
визначеній (із зазначенням посади, прізвища, імені та по батькові)
в ухвалі слідчого судді, суду та у(на) строки, встановлені процесуальним
документом. Про це слідчий суддя, суд, що вимагає надати оригінали таких
документів, повідомляє лікувальний заклад офіційним листом та ухвалою. Сам факт передачі документації
оформлюють актом приймання-передавання, один примірник якого залишають у закладі
охорони здоров’я.
Правоохоронні та судові
органи визначають:
- строк, протягом якого заклад охорони здоров’я має
надати медичну документацію (залежно від строків процесуальних дій);
- особу, уповноважену від правоохоронного або судового
органу отримати документацію.
Строк, протягом якого потрібно повернути
оригінали документації, що містить конфіденційну
інформацію про пацієнта, законодавством чітко не визначено. Тому його
мають визначати виключно судові органи.
Лікарська таємниця:
поняття, дотримання, коли допускається розголошення інформації про пацієнта
Іноді пацієнт відкриває лікаря свої найінтимніші секрети, щоб позбутися від
проблем зі здоров’ям, при цьому він повинен бути впевнений у непорушності
постулату лікарська таємниця, яка є гарантією нерозголошення інформації про
отримані на довірчій основі відомостях. Впевненість у дотриманні
конфіденційності особистих даних обумовлена наявністю встановлених норм
лікарської етики та забезпеченням їх виконання на законодавчому рівні.
Що таке
лікарська таємниця
Відомі з часів Гіпократа і до наших днів етичні аспекти професійних взаємин
лікаря з пацієнтами та колегами базуються на принципах, запропонованих медичної
деонтологией (етикою). Основною метою лікарської етики є збереження
конфіденційності наданої пацієнтом під час лікування інформації про своє
здоров’я.
На міжнародному рівні захист відомостей, що стосуються приватного життя
пацієнтів регламентується декларацій та конвенцій, прийнятих світовими
організаціями в установленому порядку. Віднесення до лікарської таємниці даних,
отриманих від хворого усним або письмовим способом, можливе, якщо вони
відповідають критеріям, викладеним у нормативно-правових актах.
Які відомості становлять
лікарську таємницю
Ідеологія медичної таємниці передбачає охорону від суджень сторонніми
особами особистого життя хворого. Психіка окремої особистості має свої
індивідуальні особливості і ступінь вразливості. Тому якщо інформація, що
носить приватний характер, стане надбанням громадськості, це може нанести
серйозну психологічну травму людині. На цій підставі положення про лікарську
таємницю кожного медичного закладу має складатися з заборони на розголошення
таких відомостей:
- поточний стан здоров’я пацієнта;
- випадки звернення за будь медичною допомогою, в тому числі і
психіатричної;
- наявність або відсутність проблем зі здоров’ям у даний час або в
минулому;
- перенесені коли-небудь захворювання;
- результати проведених діагностичних обстежень;
- сам факт проходження медичних досліджень;
- встановлений або підозрюваний діагноз;
- призначене лікування;
- дані про сімейне життя і родичів, які хворий надав працівникові лікарні в
процесі спілкування.
Дотримання
лікарської таємниці
Професіоналізм лікаря виражається не тільки в його практичних навичках, а й
моральних принципах. Дотримання медичної таємниці апріорі має бути обов'язком кожного випускника медичного навчального закладу. Зберігати дану суспільству
клятву - це справа честі. На жаль, не всі мають високу ступінь моральності,
тому іноді більш дієвим способом забезпечити збереження конфіденційності
особистих даних пацієнтів стає страх перед адміністративно-правовою
відповідальністю.
Хто повинен
дотримуватися
Морально-етичний кодекс поряд з законодавчо-правовими нормами вимагає
забезпечення таємності інформації, що становить предмет лікарської таємниці, не
тільки лікарем, але і працівниками закладу охорони здоров’я. В коло осіб, на
яких поширюється ця вимога, входить персонал, який мав взаємовідносини
будь-якого характеру з пацієнтом, що звернулися в поліклініку, диспансер або
діагностичний центр.
Кожна людина, що отримав доступ до конфіденційної інформації від самого
хворого або від працівника медичної організації, повинен виключити можливість
використання і поширення такої інформації. Інформування рідних і близьких
пацієнта (якщо його стан дозволяє відповідати за свої вчинки) теж виключено без
письмової згоди на розкриття таємниці.
Порушення
Відповідальність за розголошення інформації, визначеної як медична
таємниця, може стосуватися осіб, які вчинили це аморальна дія має намір або
випадково. Регулювання сфери розповсюдження та сили покарання спирається на
законодавчу базу і ґрунтується на доведених обставин події. Вина не може бути
поставлена громадянину, якщо вона належним чином не обґрунтована. Пом'якшуючі обставини можуть зменшити запобіжний захід, якщо людиною керували
морально-етичні мотиви (наприклад, з метою недопущення розповсюдження вірусу).
Відповідальність медичних працівників – лист Міністерства юстиції України від 20.06.2011 року.
Відповідальність медичних працівників – лист Міністерства юстиції України від 20.06.2011 року.
Розголошення за
згодою пацієнта
Пацієнт може давати свою згоду на використання результатів обстеження свого
організму в наукових цілях, на проведення дослідних досліджень або інших дій по
відношенню до свого здоров’я. Причини такого волевиявлення можуть бути
різноманітними, головне, щоб це було свідоме рішення, прийняте без утиску
громадянських прав і свободи дій.
Наявність письмового дозволу хворого на передачу його особистої інформації
служить підставою для зняття заборони на розголошення медичної таємниці.
Висловити згоду на розголошення інформації лікарем можуть представники
пацієнта, визначені законодавством. До них відносяться:
- для осіб, молодше повнолітнього віку - батьки, опікуни, піклувальники;
- для непрацездатних повнолітніх хворих (якщо недієздатність підтверджена у
судовому порядку) - опікуни;
- для пацієнтів з обмеженою дієздатністю - піклувальники.
Без згоди
пацієнта
Оприлюднення особистих даних пацієнта допускається при дотриманні умов,
визначених відповідними законами. До причин, за якими не передбачено покарання
за розголошення лікарської таємниці, належать:
- виникнення ситуації, що загрожує чиє-небудь життя;
- з’ясування обставин вчиненого правопорушення;
- наявність передумов для підозр умисного нанесення травм пацієнта;
- виконання розпоряджень органів;
- надходження письмового звернення визначених законом інстанцій з метою
проведення експертизи в рамках надання допомоги слідству.
Представники медичної організації вправі передавати доступ до інформації
для службового користування, відноситься до медичної таємниці, після одержання
письмового запиту від виконавчих органів влади. Момент передачі повинен бути
зафіксований документально із зазначенням точної причини, обставин і способу
надання даних без згоди пацієнта уповноваженим особам.
Зберігається
після смерті
Поняття "строк давності" не має відношення до медичної таємниці. Після
смерті пацієнта всі його особисті дані архівуються і зберігаються протягом
періоду, передбаченого законодавством. Видача історії хвороби і висновки про
причини смерті можлива особисто на руки наступним особам:
- батькам неповнолітньої дитини;
- опікунам;
- офіційним подружжям;
- близьким родичам;
- представнику хворого, призначеного на законних підставах.
Лікарська
таємниця:
моральні та правові аспекти
моральні та правові аспекти
Чинними нормативно-правовими актами передбачено морально-правову
відповідальність за розголошення лікарської таємниці.
Відповідно до Клятви лікаря, затверджено Указом
Президента України від 15.06.92 № 349, лікар, зокрема, зобов’язується зберігати
лікарську таємницю, не використовувати її на
шкоду людині, а також додержувати правил професійної етики, не
приховувати правди, якщо це не зашкодить
хворому.
Так, медичні працівники не мають права розголошувати
інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимний
і сімейний боки життя особи, крім передбачених законодавчими актами випадків
(стаття 40 Основ законодавства про охорону здоров’я). Використовуючи відомості,
що становлять лікарську таємницю, у навчальному процесі, науково -дослідній
роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, має
бути забезпечена анонімність пацієнта.
Розголошення
лікарської таємниці
Статтею 32 та частиною третьою статті 34 Конституції
України передбачено умови, за яких відомості, що становлять лікарську таємницю
в Україні, можуть бути розголошені, а саме - в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини, територіальної цілісності або
громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання
розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету
і неупередженості правосуддя.
Крім того, батьки (усиновлювачі), опікуни,
піклувальники мають право на інформацію про стан здоров’я дитини
або підопічного (частина друга статті 285 Цивільного кодексу України
(надалі – ЦК), частина друга статті
39 Основ законодавства про охорону здоров’я).
Також законодавством встановлено, що у разі смерті
пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ним фізичні особи мають право
ознайомлюватися з висновками щодо причин смерті (частина четверта статті 285 ЦК,
частина п'ята статті 39 Основ законодавства про охорону здоров’я). Результати
медичного обстеження дозволено повідомляти нареченим (частина четверта статті
30 Сімейного кодексу України).
В Україні посилені гарантії захисту лікарської
таємниці встановлені щодо інформації про психічний стан пацієнтів, а також щодо
обстеження на наявність ВІЛ-інфекції чи інших важких, невиліковних чи
небезпечних інфекційних хвороб. Зокрема, відомості про стан психічного
здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без
згоди її законного представника можна передавати для:
- організації надання особі, яка страждає на тяжкий
психічний розлад, психіатричної допомоги;
- провадження досудового розслідування або судового
розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора та суду (частина четверта
статті 6 Закону України від 22.02.2000 № 1489 "Про психіатричну допомогу").
Інформація про лікування особи у наркологічному закладі може бути надана
тільки правоохоронним органам у разі притягнення цієї особи до кримінальної або
адміністративної відповідальності (частина п'ята статті 14 Закону України від 15.02.95№ 62 "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів та зловживанню ними").
Зазначимо, що деякі нормативно-правові акти
передбачають прямий обов’язок медичних закладів та працівників повідомити
третім особам відомості, що становлять лікарську таємницю. Зокрема, працівники
центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства у сім’ї мають
повідомити про вчинене насильство у сім’ї уповноваженим підрозділам органів
внутрішніх справ.
Правова
відповідальність за розголошення лікарської таємниці
Законодавство України передбачає відповідальність за порушення
правил щодо розголошення лікарської таємниці. Зокрема, відповідно до
статей 145 і 132 Кримінального кодексу України, кримінальними діяннями
визнають:
- умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій
вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків,
якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки;
- розголошення службовою особою медичного закладу,
допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником
відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи
іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або
захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з
виконанням службових або професійних обов’язків.
Правила розпорядження даними, які становлять лікарську
таємницю, та інформацією для пацієнта також задекларовані на міжнародному
рівні, зокрема:
- Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї,
прийнята на 2-ій Генеральній Асамблеї Всесвітньої Медичної Асоціації, Женева,
Швейцарія, вересень 1948;
- Міжнародному кодексі медичної етики, прийнятий 3-й
Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації (жовтень 1949 року);
- Положенні про захист прав та конфіденційності
пацієнта, прийнятому 45-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (жовтень 1993 року);
- Положенні та поглядах Всесвітньої психіатричної
асоціації про права і юридичний захист психічно хворих, прийнятих Генеральною
асамблеєю Всесвітньої психіатричної асоціації на VIII Всесвітньому конгресі із
психіатрії (жовтень 1989 року);
- Гавайській декларації II Всесвітньої психіатричної
асоціації, схваленій Генеральною асамблеєю Всесвітньої психіатричної асоціації
(липень 1983 року);
- Резолюції 46/119 "Захист осіб з психічними
захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги", прийнятій Генеральною
асамблеєю ООН (лютий 1992 року);
- Рекомендаціях 818 (1977) щодо ситуації з психічними
захворюваннями, прийнятих Парламентською асамблеєю Ради Європи (жовтень 1977
року);
- Рекомендаціях Комітету міністрів державам учасницям
стосовно правового захисту осіб, які страждають на психічні захворювання та
примусово утримуються як пацієнти (лютий 1983 року).
