Судові справи щодо визначення місця проживання дитини складають значний відсоток від усіх сімейних справ.
У ході розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає дитині можливість висловлювати свої думки і приділяє їм належну увагу. Розглядаючи справи щодо місця проживання дитини, суди враховують рівність прав матері та батька і беруть до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.
Суди у справі встановили, що у період з 2007 року до березня 2016 року дитина за спільною згодою батьків проживала з матір’ю. З березня 2016 року дитина почала проживати з батьком, оскільки мати залишила постійне місце проживання та виїхала до іншого міста. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник у сторін після того, як мати виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання з собою. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання дитини за місцем проживання матері сторони не досягли.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, рішеннями яких визначено проживання малолітньої дитини з батьком за місцем його постійного проживання, оскільки зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини і висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання дитини з батьком найкраще забезпечить інтереси цієї дитини.
При ухваленні постанови Велика Палата Верховного Суду застосувала вимоги статті 141
Сімейного кодексу України (надалі – СК) про рівність прав матері та батька, частин першої та другої статті 161 цього кодексу щодо вирішення спору судом, з ким із них буде проживати малолітня дитина, та врахування при цьому ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.
Визначено, що під забороною розлучення дитини з матір’ю в контексті Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
До відома. Міністерством юстиції України надано роз’яснення щодо ратифікації Україною Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (лист від 19.05.15 № Ш-16216/10.2).
У постанові зазначено, що з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14
грудня 2016 року у справі №6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК і принципу 6 Декларації прав дитини про обов’язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.
Судді Великої Палати Верховного Суду вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Читайте:
Місце проживання дитини встановлене судом може бути лише одне, а періодичне проживання дитини то з матір’ю, то з батьком не передбачене законодавством (ВССУ від 28 травня 2016 року - справа № 759/6044/15-ц)
Дитина завжди залишається з матір’ю, тільки якщо батько не доведе у суді виняткових обставин неможливості цього та визначення місця проживання дитини разом з ним (ВСУ від 14 грудня 2016 року - справа № 6-2445цс16 )
Раритетне рішення: суд відібрав дитину врахувавши її думку, визначив місце проживання з батьком та стягнув з матері аліменти на утримання (ВССУ у справі № 6-41755ск14).
Дозвіл суду на виїзд дитини за межі України без згоди батька не абсолютний, а отримується кожен раз із зазначенням країни та строку перебування дитини (ВССУ від 16 березня 2016 року - справа 6-33303ск15).
Порядок спілкування та способи участі у вихованні малолітньої дитини можуть бути змінені судом (Ухвала Вищого спеціалізованого суду).
На підставі зібраного пакету документів за ухилення від обов’язків по вихованню дитини батько був позбавлений батьківських прав (Апеляційний суд Харківської області від 29 серпня 2016 року)
Позитивний висновок молекулярно-генетичної експертизи не став для суду підставою для задоволення позову про визнання батьківства ( Апеляційний суд Дніпропетровської області, справа № 204/1621/14-ц)
