Правочини

1. Поняття правочину, його ознаки та види

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України) (надалі – ЦК). Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки:

а) правочином є вольова дія суб’єктів цивільного права, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів;

б) правочин:

 - є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов’язки;

- це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цивільних прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб'єкту зумовлює виникнення для останнього цивільних прав та обов’язків.

- це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цивільного права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, але видаються компетентними органами державної влади. Особи, яким адресовані такі акти, зобов’язані виконувати їх незалежно від свого бажання.

Звертаємо увагу, що правочином може бути лише правомірна дія.

Відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розглядати його як цивільне правопорушення, що випливає з системи юридичних фактів, де протиправні дії (правопорушення) протиставляються діям правомірним. Тому якщо особа намагається досягнути бажаного правового результату, порушуючи права іншої особи, таку дію неможливо віднести до правочинів у зв’язку з відсутністю у ній правомірності.

Правочини можна класифікувати за рядом критеріїв:

а) за кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні.

Відповідно до частини третьої статті 202 ЦК одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, складення заповіту, оголошення конкурсу тощо). Двосторонні та багатосторонні правочини називаються договорами. Дво- чи багатостороннім правочином є такий правочин, для вчинення якого необхідна погоджена дія на настання, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків двох або більше сторін. Як приклад двостороннього правочину можна навести договір купівлі-продажу. Багатостороннім правочином є, наприклад, договір про сумісну діяльність, укладений між трьома або більше сторонами.

б) за моментом настання цивільних прав та обов’язків правочини поділяються на консенсуальні та реальні.

Для вчинення консенсуального правочину достатньо лише досягнення між сторонами згоди стосовно усіх істотних умов. Так, досягнення згоди між продавцем і покупцем стосовно істотних умов за договором купівлі-продажу покладає на продавця обов’язок передати річ покупцю, а останній зобов’язується сплатити за неї визначену суму грошей.

Для вчинення реального правочину, на відміну від консенсуального, досягнення згоди стосовно істотних умов недостатньо. Сторони також зобов’язані вчинити фактичні дії (передати майно), лише після цього такий правочин буде вчиненим. Наприклад, за договором позики права та обов’язки між його сторонами виникають лише з моменту передачі речі. До такої передачі речі сторони не можуть вимагати одна від одної примусового виконання такого договору, незважаючи на досягнення згоди стосовно всіх істотних умов.

в) за майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безоплатні.

У платних правочинах дії сторін пов’язані з майновим інтересом: дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням майна. Наприклад, за договором купівлі-продажу обов’язок продавця передати річ покупцю у власність спричиняє обов’язок останнього сплатити за нього визначену суму грошей.

В свою чергу, за безоплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони.

г) за значенням підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні.

Більшість правочинів є казуальними. Це правочини, які мають підставу (мету) вчинення. Так, за договором купівлі-продажу майно покупцю передається у власність; за договором майнового найму - у користування. Відсутність підстави (мети) у вчиненому правочину може зумовити його недійсність. В абстрактних правочинах не визначаються підстави їх вчинення. Як приклад абстрактного правочину можна навести вексель. Незалежно від підстави отримання векселя (чи внаслідок купівлі-продажу, чи внаслідок майнового найму) він зобов'язує одну особу виплатити визначену грошову суму іншій.

д) за строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові.

Строкові характеризуються наявністю строків дії цивільних прав та обов’язків сторін (наприклад, договір майнового найму, в якому визначений строк його дії).

В безстрокових правочинах не вказується строк чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк).

2. Умови дійсності правочину

Під дійсністю правочину слід розуміти його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов’язки. Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, яких прагнули досягнути його сторони, необхідна наявність ряду умов. Під умовами дійсності правочину розуміються такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності його сторін, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.

Відповідно до статті 203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам:

- зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятись у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність). Так, вчинення правочину особою за межами її цивільної дієздатності при визначених законом умовах зумовлює його нікчемність (статті 221 і 226 ЦК). Порушення цієї умови дійсності правочину може спричиняти також можливість оспорювання правочину заінтересованою особою, наприклад, у випадку вчинення його неповнолітньою, обмежено дієздатною особою, а також особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (статті 222, 223 і 225 ЦК).

Якщо вчинений правочин суперечить цивільному законодавству, але його недійсність не встановлена законом, такий правочин є оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Це випливає зі змісту статті 204 ЦК, яка встановлює презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Порушення умови дійсності правочину щодо його форми може спричиняти інші правові наслідки.

3. Форма правочину

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Цивільне законодавство визначає такі форми правочину.

Конклюдентні дії

Це є дії особи, які свідчать про намір вчинити правочин. Шляхом конклюдентних дій можна вчинити правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма (частина друга статті 205 ЦК). Наприклад, кидаючи жетон в автомат, особа виражає волю на укладення договору перевезення громадським транспортом (метро).

Мовчання

За допомогою цієї форми воля особи до вчинення правочину може виражатись лише у випадках, визначених законом або договором. Так, відповідно до статті 764 ЦК якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечення наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Усна (словесна) форма

Вона застосовується у всіх випадках, коли для цього виду правочину законом не передбачено іншої форми. Відповідно до частини першої статті 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Письмова форма

Вона виражається в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили, або за дорученням іншою особою у випадках, визначених законом. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку (частина перша статті 207 ЦК).

Письмова форма поділяється на просту письмову та нотаріально посвідчену.

Відповідно до статті 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Так, відповідно до норм цивільного законодавства обов’язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, підлягають:

а)  договори: 

- купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (частина перша статті 657 ЦК);

- міни (бартеру) стаття 716 ЦК);

- дарування, у тому числі валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частини друга та п'ята статті 719);

- довічного утримання (догляду) (частина перша статті 745 ЦК);

- ренти та про передачу нерухомого майна під виплату ренти (частина друга статті 732 ЦК);

б) заповіти (частина третя статті 1247, статті 1248 і 1249 ЦК)

в) довіреність, що видається у порядку передоручення, крім випадків: одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (частина друга статті 245 ЦК) тощо.

Необхідною умовою укладення деяких договорів є їх державна реєстрація. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такій реєстрації, зокрема, підлягає право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки (частина перша статті 794 ЦК)

4. Правові наслідки порушення форми правочину

За загальним правилом недодержання сторонами простої письмової форми правочину не спричиняє його недійсності. Наслідком порушення такої форми є недопущення свідчень свідків у випадку заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин. Недодержання сторонами простої письмової форми зумовлює недійсність правочину лише у випадку, якщо такий наслідок прямо зазначений в законі. Наприклад, ЦК у випадку порушення такої форми встановлює недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язань (частина друга статті 547); договору дарування майнового права та договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (частина третя статті 719 ЦК) тощо.

Відповідно до частини другої статті 218 ЦК, якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору можу бути визнаний судом дійсним.

Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму правочину (договору) має наслідком його нікчемність. Але з цього загального правила існує виняток. Правочин з порушенням обов’язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним за умов: по-перше, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; по-друге, нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (частина друга статті 219 ЦК).

Договір з порушенням нотаріально посвідченої форми може бути визнаний судом дійсним у випадку, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору і відбулося повне або часткове його виконання хоча б однією стороною, а сторона, на яку був покладений обов’язок нотаріально посвідчити договір, ухилилася від цього обов’язку. У такому випадку наступного нотаріального оформлення правочину не вимагається (частина друга статті 220 ЦК).

Наслідки порушення вимоги закону про державну реєстрацію не визначені у ЦК. Однак такі наслідки можуть бути визначені безпосередньо у законі. Якщо наслідки недодержання вимог закону про державну реєстрацію не визначені у законі, одна лише відсутність державної реєстрації не є підставою для визнання відповідного правочину не дійсним, оскільки реєстрація майна не є елементом форми правочину.

Наприклад, відповідно до частини шостої статті 20 Закону України від 15.12.93 № 3688 “Про охорону прав на промислові зразки”, сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на промисловий зразок або видачу ліцензії  на  використання  промислового зразка. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері інтелектуальної  власності, з одночасним внесенням їх до Реєстру (Бази даних).

5. Нікчемні правочини

Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (частина друга статті 215 ЦК). Він з самого початку не породжує передбачених законом правових наслідків незалежно від пред’явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін, у зв’язку з чим його інакше називають абсолютно недійсним. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом (частина друга статті 218, частина друга статті 219, частина друга статті 220, частина друга статті 221, частина друга статті 224, частина друга статті 226 ЦК).

Виділяються такі види нікчемних правочинів:

- правочин, вчинений з порушенням обов’язкової письмової та нотаріальної форми (статті 218-220 ЦК)

Правочин, у якому сторонами порушені вимоги закону про просту письмову форму, є нікчемним лише у випадках, визначених законом. Недодержання нотаріально посвідченої письмової форми має наслідком нікчемність правочину;

- правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (стаття 221 ЦК)

Правочини, вчинені малолітніми особами, є нікчемними, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно. ЦК передбачає можливість визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним, якщо він був згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном (частина перша статті 222 ЦК). Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. Також за позовом заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітнього;

- правочин, вчинений, у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (стаття 224 ЦК)

Існує ряд правочинів з майном підопічного, які опікуни не можуть вчиняти, а піклувальники давати згоду на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування. Це правочини, у яких опікун (піклувальник) відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов’язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладає договори щодо іншого цінного майна (стаття 71 ЦК). 
Якщо вище перелічені правочини були вчинені опікуном або піклувальником була дана згода на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування, ці правочини можуть бути за позовом заінтересованої особи визнані судом дійсними, якщо буде встановлено, що вони відповідають інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (частина друга статті 224 ЦК);

- правочин, вчинений недієздатною фізичною особою (стаття 226 ЦК)

Правочин, вчинений недієздатною особою незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нікчемним. ЦК дає можливість опікуну схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою у такому самому порядку, який встановлений у разі вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (частина перша статті 226 ЦК). Крім цього, правочин (як дрібний побутовий, так і будь-який інший), вчинений недієздатною особою, на вимогу опікуна може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної особи (частина друга статті 226 ЦК);

- правочин, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства

Відповідно до статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК виходить із змісту протиправної дії та значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Правочин порушуватиме публічний порядок при сукупності об'єктивної та суб’єктивної ознак. Об'єктивна ознака такого правочину вказує на суперечність його публічно-правовим актам держави. Суб'єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину;

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. 

- удаваний правочин

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (частина перша статті 235 ЦК). Тому необхідно розрізняти правочин, яким приховують (удаваний правочин), та правочин, який приховують.

Прихований правочин (який сторони насправді вчинили) може бути як правомірним, так і протизаконним. У разі вчинення сторонами правомірного правочину, удаваний правочин визнається нікчемним, а відносини сторін регулюються правилами, що застосовуються до правочину, який насправді вчинили сторони. Якщо прихований правочин суперечить законові, суд приймає рішення про визнання його недійсним із застосуванням наслідків недійсності.

6. Оспорювані правочини

Оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК).

На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин в момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов’язки, а тому є дійсним.

Проте порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення зумовлює можливість оспорення їх заінтересованою особою і винесення судом рішення про його недійсність. У зв’язку з цим такі правочини інакше називають відносно дійсними.

Виділяються такі види оспорюваних правочинів:

- правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (стаття 222 ЦК)

Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними в порядку, що визначений у випадку вчинення за межами цивільної дієздатності правочину малолітньою особою. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи;

- правочин, вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (стаття 223 ЦК)

Правочин, вчинений особою за межами цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним в порядку, що визначений у випадку вчинення за межами цивільної дієздатності правочину малолітньою особою. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати;

- правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (стаття 225 ЦК)

Правочин такої особи може бути визнаний недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун;

- правочин, вчинений юридичною особою, якого не мала права вчиняти (стаття 227 ЦК)

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним;

- правочин, вчинений під впливом помилки (стаття 229 ЦК)

Правочин може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка помилялась, лише у випадку помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Це може бути помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом;

- правочин, вчинений під впливом обману (стаття  230 ЦК)

Особливістю такого правочину є умисел особи ввести іншу сторону в оману. Правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо особа була введена в оману щодо обставин, які мають істотне значення (помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням). Обман може бути здійснено як шляхом вчинення активних дій (заперечення наявності обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину), так і шляхом бездіяльності (замовчування існування таких обставин);

- правочин, вчинений під впливом насильства (стаття 231 ЦК)

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним, лише у випадку, якщо він був вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи;

- правочин, вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Суд може визнати правочин недійсним на підставі статті 232 ЦК лише у випадку наявності умисної змови представника однієї сторони з іншою стороною;

- правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (стаття 233 ЦК)

Цей правочин може бути визнаний судом недійсним, тому що він суперечить справжній волі особи і викликаний тяжкою для нею обставиною (наприклад, великі борги, хвороба родича тощо), що змушує вчиняти його на вкрай невигідних для неї умовах. Невигідні для особи умови можуть полягати, наприклад, у продажі речей за безцінь, при цьому контрагент знає про невигідність правочину для іншої сторони;

- фіктивний правочин

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створити правові наслідки, які обумовлюються цим правочином. Відповідно до частини другої статті 234 ЦК такий правочин визнається недійсним судом.

7. Правові наслідки визнання правочину недійсним

Існують такі види наслідків недійсності правочинів:

а) юридичні наслідки випливають з факту вчинення недійсного правочину і полягають у ненастанні юридичних наслідків, яких прагнули досягнути сторони. Вони обмежуються лише постановкою питання про недійсність правочину. Це пов'язано з тим, що недійсний правочин не може породити інших правових наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК).

Нікчемний правочин є недійсним з моменту вчинення і не породжує для його сторін цивільних прав та обов’язків. Оспорюваний правочин хоча і породжує в момент вчинення правові наслідки, проте після його оспорення заінтересованою особою і визнання недійсним судом, він є недійсним і нічим не відрізняється від нікчемного.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (стаття 236 ЦК).

Невідповідність окремої частини правочину вимогам закону не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо допускається відокремлення цієї частини від інших частин правочину і є можливість припустити, що він був би вчинений сторонами і без включення до нього недійсної частини;

б) майнові наслідки недійсності правочинів породжують такі два юридичних факти, як вчинення недійсного правочину та виконання його хоча б однією стороною повністю чи частково. Такі правові наслідки називаються майновими, оскільки визначають юридичну долю переданого за нікчемним правочином майна.

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такий наслідок недійсності вчиненого правочину в науці цивільного права називається двосторонньою реституцію.

Законом можуть бути встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочинів або особливі правові наслідки окремих недійсних правочинів. Такі особливі умови застосування та особливі правові наслідки визначаються особливостями того чи іншого складу недійсного правочину.

Якщо в законі немає вказівки на застосування до сторін особливих умов або правових наслідків недійсності вчинених правочинів застосовуються загальні правові наслідки, визначені частинами першої та другої статті 216 ЦК, а саме: двостороння реституція та відшкодування винною особою збитків та моральної шкоди потерпілій особі;

в) додаткові майнові наслідки сторін недійсного правочину полягають у обов’язку відшкодування винною стороною заподіяних збитків та моральної шкоди іншій стороні або третій особі (частина друга статті 216 ЦК). Додаткові майнові наслідки можуть також передбачатись окремими складовими недійсних правочинів. Так, відповідно до частини четвертої статті 221 ЦК крім обов’язку повернути майно малолітній особі, на дієздатну сторону покладається також обов’язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони.
Використано - Цивільне право України (навчальний посібник, за ред. І.Бірюкова, Ю.Заїки, 2004)
Читайте: 
Цивільне правовідношення

Представництво в цивільному праві