1. Поняття представництва
Досить часто особа чи то з причин юридичного характеру
(має мінімальну або часткову, обмежену цивільну дієздатність), чи за певних
фактичних обставин (хвороби, недостатній рівень знань мови, потреби одночасно
перебувати у кількох місцях з метою укладення правочину тощо), не має
можливості вчиняти особисто ті чи інші дії. За таких обставин на допомогу їй
приходять норми інституту представництва (статті 237-250 Цивільного кодексу України) (надалі - ЦК).
Представництво - правовідношення, в якому одна сторона
(представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої
сторони, яку вона представляє.
Учасниками відносин представництва є три суб’єкти:
- особа, яку представляють;
- представник;
- третя особа, з якою в особи, яку представляє
представник, виникають цивільні права та обов’язки.
За змістом
правовідносини з представництва поділяються на внутрішні та зовнішні.
До внутрішніх
правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку
представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до
представницької діяльності. Як правило, вони виникають на підставі договору
доручення.
Отже, внутрішні правовідносини представництва, що
складаються між особою, яку представляють, і представником полягають у
наступному:
а) вони спрямовані
на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою
особою, тобто мають організаційний характер;
б) мають щодо цих
зв'язків допоміжний характер;
в) виникають і
реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою
здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.
До зовнішніх
правовідносин у представництві належать правовідносини між
представником та третьою особою. Представницькими є правовідносини, які
виникають між особою, яку представляють, та третьою особою. У межах цих
правовідносин права й обов’язки за правочином, вчиненим представником і третьою
особою, безпосередньо виникають в особи, яку представляють.
Зовнішні правовідносини представництва у свою чергу мають
два різновиди:
а) відносини між
представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник
повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи,
яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи);
б) відносини між
особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є
результатом дій представника.
Внутрішні й
зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює
те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює,
припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (стаття 239
ЦК). Власне у цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва як
правового зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину
представником: цивільні права і обов'язки у особи, яку представляють, виникають
автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на
підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого
представником.
У цій системі правовідносин найважливішим елементом є
внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка
представництва.
Для того, щоб дії представника створили юридичні права і
обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав
відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник
може вчиняти від імені особи, яку він представляє. За своєю сутністю
повноваження - це немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на
власні позитивні дії.
Проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає
не тільки право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки
від інших осіб. У цьому разі - це право вимагати від особи, яку представляють,
прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження.
Крім того, представник має право на захист повноваження шляхом подання позовів
про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий
захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального
додаткового повноваження.
Слід ураховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені
за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, частина перша статті 238
ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих
правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не
означає, що опікун, призначений малолітній особі, може вчиняти лише дрібні
побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність
малолітньої особи, а тому може вчиняти за останню будь-які правочини, крім
заборонених законом.
Крім того, не допускається укладення через представника
правочину, який за своїм характером може вчинятися лише особисто, а також інших
правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт,
трудовий договір, реєстрація шлюбу, усиновлення тощо - це ті юридичні дії, які
мають здійснюватися лише особисто.
Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в
інтересах особи, яку представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів
того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину
представником стосовно себе особисто, або щодо іншої особи, представником якої
він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а
також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між
підопічним і своїми близькими родичами.
2. Підстави
виникнення та види представництва
Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися
на різних юридичних фактах, з якими закон (частина третя статті 237 ЦК)
пов'язує виникнення повноваження.
Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень)
можуть бути:
- договір (наприклад, договір доручення);
- закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей
за законом);
- акт органу юридичної особи (призначення на певну
посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);
- інші підстави, встановлені актами цивільного
законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна:
при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного
господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого
з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається,
за винятком правочинів, що виходять за межі дрібних побутових).
Залежно від значення волевиявлення для встановлення
правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види
представництва:
а) добровільне
(договірне) - таке, що ґрунтується на волевиявленні представника;
б) обов'язкове ("представництво
за законом") - представництво на підставі безпосереднього припису закону.
З них найпоширенішим є представництво на підставі
договору. Йому присвячена більшість
норм глави 17 ЦК ("Представництво") та значна кількість норм глави 68
ЦК ("Доручення").
Добровільне представництво здійснюється на підставі
договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і
представника. Наприклад, адвокат-повірений є представником на підставі договору
про надання юридичної допомоги.
Різновидом
добровільного представництва є комерційне представництво.
Згідно з частиною першою статті 243 ЦК комерційним
представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником
підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного
представництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є
суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що
комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері
підприємницької діяльності, а от же, й особа, яку представляють, і представник
повинні мати бізнес-дієздатність.
Комерційне представництво є видом добровільного
представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей
здійснення комерційного представництва належать, предмет, системний характер
дій комерційного представника, платність договору. Крім того, частина друга
статті 243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох сторін
правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже,
коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів
у сфері підприємницької діяльності, то за їх згодою вона може представляти
різні сторони правочину.
Договір на комерційне представництво припускається оплатним.
Особа, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику винагороду за вчинені
дії, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його
безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня і одночасно договором не
встановлені розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яку представляють,
оплачує за комерційне представництво суму, яка зазвичай стягується за послуги
аналогічного характеру (стаття 632 ЦК "Ціна").
Крім того, представник має право на відшкодування витрат,
понесених ним при виконанні доручення. У разі укладення договору від імені
кількох підприємців одночасно, витрати поділяються між ними у рівних частках,
якщо інше не передбачено угодою сторін.
Найчастіше
комерційне представництво здійснюється на підставі договору доручення (глава 68 ЦК).
Цей договір має визначати обсяг наданих комерційному представнику повноважень
та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть
бути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представництва в
окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Наприклад,
комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право
укладення угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території
(стаття 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій
території інших комерційних представників.
Згідно зі статтею 242 ЦК представництво за законом (обов'язкове представництво)
включає:
- представництво батьками (усиновлювачами) своїх
малолітніх та неповнолітніх дітей;
- представництво опікуном малолітньої особи та фізичної
особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне
представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.
Характерною особливістю представництва за законом є його
спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок
малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі,
а тому є недієздатними (стаття 39 ЦК) або лише частково дієздатними (стаття 31
ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність
представництва їх інтересів на перший погляд не має значення.
Отже, законними представниками своїх малолітніх та
неповнолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не тільки в ЦК, а й у Сімейному кодексі України. Право
батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на
такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження
дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акта
цивільного стану (шлюбу і матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе
батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання
батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є
також усиновлювачі, які за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків.
їх право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про
усиновлення.
Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей
будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі)
здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інтересам дітей. Що
стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють
більшість правочинів самі, але зі згоди батьків (усиновлювачів) або
піклувальників (частини друга та третя статті 32 ЦК). Отже, законне представництво
стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, частина п'ята статті 32 ЦК).
Виникнення повноваження у опікуна ґрунтується на
положеннях частини другої статті 242 ЦК, згідно з якою опікун є законним
представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а
також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У
сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна
повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним
діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про
призначення опікуном.
Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам
опікуваний, якби був дієздатним. Проте вони без дозволу органів опіки та
піклування не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що
істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки та піклування,
що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього
додаткові повноваження, крім тих, що вже передбачені законом.
Законними представниками своїх членів можуть бути також
громадські організації. Наприклад, громадські об’єднання згідно з Законом
України від 22.03.12 № 4572 "Про громадські об'єднання" мають право
представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і
учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування та громадських об'єднаннях.
3. Склад
правовідносин представництва
Як зазначалося вище, до складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов’язки
суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові
правовідносин представництва.
При характеристиці суб'єктів
представництва традиційно виокремлюють три категорії суб’єктів: це - особа,
яку представляють, представник і треті особи.
Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має
від повідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже
вдалу словесну конструкцію - "особа, яку представляють", існування
якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє
спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути
зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо
цей вираз спеціальним терміном - "принципал", відомим ще римському
праву. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку
представляють" або "той, кого представляють".
З урахуванням цього застереження, перейдемо до характеристики
учасників правовідносин представництва.
У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою,
яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільного права,
у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно від
наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим,
кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична
особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому
порядку.
Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише
правовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалежно від волі
особи, яку представляють.
При добровільному представництві, яке ґрунтується на
волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності
трансдієздатності, тобто здатності набувати прав та обов’язків через
представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб
права та обов'язки (активна трансдієздатність).
Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій,
для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності.
Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав
і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Іншими словами здатність мати
права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності
визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному
представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють
(принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при
добровільному представництві між принципалом (довірителем ) і повіреним.
Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовно
дієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією з
основних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори як
довірителі (ті, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і
обмежено дієздатні громадяни.
Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена
у дієздатності, повинні одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки
цей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (статті
ЗЗ і 37 ЦК).
Таким чином, для того, щоб у принципала виникли ті чи
інші юридичні наслідки, необхідним є насамперед волевиявлення представника,
тому що саме він здійснює правочин. Водночас у волевиявленні представника при
добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої
він виступає. Саме цим і зумовлені зазначені вище вимоги до цивільної
правосуб'єктності того, кого представляють.
Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного
представництва є представник - особа, яка здійснює в силу наданих їй
повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є
представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного
імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у
майбутньому правочинів (частина друга статті 237 ЦК). Таке правило логічно
пов'язане з положенням частини першої статті 238 ЦК, згідно з яким представник
має діяти від імені особи, яку представляє, і статті 239 ЦК, якою передбачено,
що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права
та обов'язки особи, яку він представляє.
Правовідносини представництва реалізуються
цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть
бути лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча особи віком від 14 до 18 років можуть
вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників практично
будь-які правочини (стаття 32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати
правочини як представники навіть при згоді на це зазначених вище осіб. Винятком
є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до статті 35
ЦК надана повна цивільна дієздатність.
Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути
представником обмежена. Наприклад, згідно зі статтею 116 Цивільного процесуального кодексу не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів,
судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни,
піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є
стороною в справі.
Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути
представником також заборону представнику вчиняти правочини від імені особи,
яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо. Проте у цьому разі
йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва,
а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають
їх учасники.
Представниками
можуть бути і фізичні, і юридичні особи.
Оскільки статті 91 і 92 ЦК не встановлюють спеціальної
цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, вона може мати такі
самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з
природними властивостями людини. Звідси випливає, що юридична особа може
практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою
наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі
функції так само, як це може робити фізична особа.
Третьою особою (тією, з якою
представник укладає правочини від імені та в інтересах того, кого представляє)
може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність
дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, які
виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої
юридичної дії. Нестача правосуб'єктності третьої особи може бути заповнена за
рахунок наявності у нього власного представника.
Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані
представником.
Незважаючи на те, що в статтях 237-239 ЦК згадується лише
про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні
дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного
характеру, пов’язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів,
їх доставка за певного адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва
слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою
сторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносин
представництва.
Права і обов'язки
учасників правовідносин представництва.
Головним суб’єктивним правом особи, яку представляють
(принципала), є право на представництво і захист його інтересів представником
перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у
договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють,
відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між
ним і принципалом.
Основним суб'єктивним правом представника є надане йому
принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми
особами.
Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника
є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь
особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Однак така позиція
здається хибною.
Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у
внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок
принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної
представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок
принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення
представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже,
внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні
правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх суб'єктів.
В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:
- інформувати третю особу про представницький характер
своїх дії (інформаційний обов'язок);
- надати докази наявності й змісту повноваження.
Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки
дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника,
нездійснення другого - може спричинити небажання третіх осіб мати справу з
представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.
Отже, сутність зовнішнього відношення представництва
полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до
організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створює
можливість реалізації повноваження.
Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництва
взаємопов’язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок
їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.
4. Передоручення
Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену
наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій
особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого
представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може
також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким
спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене частиною
першою статті 240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити
передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він
представляє.
Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму
передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровільному
представництві, то передоручення здійснюється, як правило, шляхом видачі
довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом
внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставою
представництва.
Довіреність, що видається у порядку передоручення,
підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на
одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та
поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути
посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається,
перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (частина
четверта статті 245 ЦК). Строк, на який видається довіреність, не може
перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Представник, який передав свої повноваження іншій особі,
мусить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні
відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника).
Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження,
відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в
інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням
особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо ж
представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе
відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.
Оскільки при передорученні має місце передача
представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається
заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, то
це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин,
вчинений після передоручення замісником первісного (головного) представника,
так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він
представляє, як це було б при діях первісного представника.
5. Представництво
за довіреністю
Представництво, яке ґрунтується на договорі, може
здійснюватися за довіреністю.
Довіреність - це письмовий
документ, що видається представнику особою, яку представляють, для
представництва перед третіми особами (частина третя статті 244 ЦК).
З визначення довіреності як письмового документа, що
видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами,
випливає низка вимог до довіреності:
а) вона може бути
вчинена лише у письмовій формі;
б) як кожен
документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце,
дату видачі тощо;
в) у довіреності
має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові особою, яку
представляють.
Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті
органу юридичної особи. Такий акт має бути оформлений належним чином
(підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).
Довіреність на вчинення правочину представником може бути
надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Таке положення випливає з того, що довіреність як документ, що підтверджує
повноваження представника, адресована тим особам, і ким можливе укладення
правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про
врахування саме їх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує
насамперед у них.
Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному
особою, яку він представляє, розрізняють два види довіреності:
а) загальна довіреність.
Загальна (генеральна) довіреність уповноважує
представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру;
б) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.
Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення
юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку представляють,
уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або
юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися
разовою довіреністю. Така довіреність може видаватися, наприклад, юристам для
захисту інтересів організацій у суді тощо.
Довіреність призначається для третіх осіб, які з її
тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого
повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для
здійснення угоди, не породжує.
Видача довіреності є одностороннім правочином, який має
вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів взагалі.
Основні
правила видачі довіреності викладені у Законі України від 02.09.93 № 3425
"Про нотаріат" (надалі – закон
№ 3425).
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди
на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від
згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від
представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення
діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Форма довіреності
Форма довіреності повинна
відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (частина
перша статті 245 ЦК). Звідси ніби випливає, що довіреність на укладення
правочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі.
Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням частини третьої статті
244 ЦК, яка встановлює, що довіреність - це письмовий документ, що видається
однією особою іншій.
Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може
бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення
довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для
яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків).
Крім того, згідно з частиною другою статті 245 ЦК
довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному
посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії,
пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових
переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою
особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на
стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
Частина третя статті 245 ЦК передбачає спеціальні
випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами,
прирівнюється до нотаріально посвідченої. Аналогічний перелік осіб, що мають
право засвідчувати довіреність, закріплений у статті 40 закону № 3425. Порядок
посвідчення цього виду документів регулюється Порядком посвідчення заповітів і
доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 15.06.94 № 419 (у редакції відповідної постанови
від 06.07.06 № 940).
Посвідчувати довіреності, що прирівнюються до нотаріально
посвідчених, відповідно до пункту 1 цього Порядку, мають право, зокрема, такі посадові, службові особи:
- уповноважені посадові особи органів місцевого
самоврядування - довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає
нотаріусів, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном,
довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та
довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами;
- начальники госпіталів, санаторіїв, інших
військово-лікувальних закладів, їх заступники з медичної частини, старші або
чергові лікарі - довіреності військовослужбовців або інших осіб, що перебувають
на лікуванні в таких закладах;
- командири (начальники) військових частин, з'єднань,
установ, військово-навчальних закладів - довіреності військовослужбовців, а в
пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних
закладів, де немає нотаріуса чи посадової особи органу місцевого
самоврядування, що вчиняють нотаріальні дії, - довіреності працівників, членів
їх сімей і членів сімей військовослужбовців;
- начальники установ виконання покарань та слідчих
ізоляторів - довіреності осіб, що тримаються в таких установах.
Начальники слідчих ізоляторів посвідчують довіреності
осіб, узятих під варту, та засуджених, стосовно яких вирок суду не набрав
законної сили, за погодженням з посадовою, службою особою чи органом, у
провадженні яких перебуває справа.
Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та,
що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення
даних функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом
порядку, а отже, має бути визнана недійсною.
Довіреність на одержання заробітної плати та інших
платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і
винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з установ ощадних банків, а
також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може
бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається,
житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також
адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він
знаходиться на лікуванні.
Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих,
що видаються в порядку передоручення (частина друга статті 245 ЦК), не
потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається
за підписом її керівника і скріплюється відбитком печаткою цієї особи (за
наявності) (стаття 246 ЦК).
Строк дії довіреності
Строк дії довіреності, який
встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати трьох років.
Якщо строк дії у довіреності не
вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (статті 247 і 248 ЦК).
Проте існує спеціальне обмеження строку дії довіреності, виданої
в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на
підставі якої видана довіреність про передоручення.
Для того, щоб відлік строку дії довіреності був можливим,
у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання
цієї вимоги закону спричиняє недійсність довіреності як документа, що
підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення ні
для сторін відносин добровільною представництва, ні для третьої особи.
Припинення та
скасування довіреності
Згідно з частиною першою статті 248 ЦК, довіреність
припиняється внаслідок закінчення її строку, а стосовно разової довіреності -
здійсненням представником дій, на які він уповноважений.
Довіреність може припинитися також у будь-який момент у
зв'язку з скасуванням її особою, яку представляють, або внаслідок відмови від
неї представника (частини друга та третя статті 248 ЦК). Таке обопільне право
на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої
угоди.
Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням
юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють; у зв'язку зі
смертю; визнанням недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім або
представника, або особи, яку представляють. Це положення ґрунтується на
загальному правилі про те, що і представником, і особою, яку представляють,
можуть бути лише повністю дієздатні особи.
Оскільки передоручення засновується на вперше виданій
довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення.
Припинення дії довіреності має наслідком припинення
повноважень представника. У зв’язку з цим у особи, яку представляють, і її
правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і
згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій
довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед
якими була дана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники
(спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної
особи) у випадку:
- припинення довіреності внаслідок припинення юридичної
особи, від імені якої видана довіреність;
- смерті фізичної особи, яка видала довіреність, оголошення
її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її
цивільної дієздатності.
Після припинення довіреності представник зобов'язаний
повернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід негайно,
тобто у мінімальний строк, як тільки з'явиться така можливість.
Дія довіреності як документа, що підтверджує
повноваження, може припинитися також у будь-який момент у зв'язку із
скасуванням її особою, яку представляють (стаття 249 ЦК). Таке право на
одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером цієї угоди.
Причому закон особливо підкреслює, що відмова від цього права є недійсною.
Проте частина четверта статті 249 ЦК передбачає, що
законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на
певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого частиною
першою цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на
скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли
впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень,
передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та
існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча в частині
четвертій статті 249 ЦК йдеться про можливість встановлення у законі права особи
видавати
безвідкличні довіреності на певний час, але, очевидно, у цьому випадку йдеться
не про право особи, а про обмеження права останньої на скасування довіреності
протягом певного часу, що ґрунтується на її попередній згоді на таке обмеження.
Скасування довіреності має наслідком припинення
повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і її
правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і
згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій
довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед
якими була дана довіреність. Водночас, скасування довіреності має юридичне
значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були
сповіщені про це.
Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли
внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або
повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи,
що видала довіреність, і її правонаступників. Це правило не застосовується,
якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до
здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності
припинилася.
Правовідносини представництва можуть бути припинені не
тільки у зв'язку зі скасуванням довіреності особою, яку представляють, а й
унаслідок відмови представника від вчинення дій, які були визначені
довіреністю. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності
пов'язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є
недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, визначених
довіреністю, якщо пі дії були невідкладними або такими, що спрямовані на
запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам (частина
третя статті 250 ЦК).
Відмова від вчинення дій, передбачених у довіреності, має
юридичне значення для того, кого представляють, і третіх осіб лише в тому
випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно
повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були
визначені довіреністю.
Частина четверта статті 250 ЦК передбачає санкції за
порушення вимог про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, що
були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка
видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про
негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у
випадках, коли відмовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю,
якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню
збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у
цьому випадку відбувається відповідно до вимог статті 22 ЦК, а моральна шкода
може бути відшкодована на засадах встановлених
статтею 23 ЦК.
6. Представництво
та перевищення повноважень
Діяльність представника має здійснюватися у межах
повноваження. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень,
створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він
представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин
вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила
дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Перевищення
повноваження - це довільне збільшення представником обсягу прав на
здійснення правочинів, встановленого вказівками особи, яку представляють, або
нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи
розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою,
яку він представляє.
Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному
відношенні.
Кількісне
перевищення повноважень полягає у довільній зміні показників, що характеризують
кількісну сторону правочину: число, вага, міра речей; строк договору, який
укладається; розмір плати або покупної ціни.
Якісне
перевищення повноважень стосується властивостей і специфіки предмета правочину;
вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину,
вчинення дій, не передбачених довіреністю.
З урахуванням суб'єктивного ставлення представника до
своїх дій та їх мети, можна виділити такі види перевищення повноважень:
- дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодо
обсягу останніх;
- умисне перевищення повноважень у сподіванні отримати
схвалення вчинених дій від особи, яку представляють;
- умисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду
для себе.
Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює,
змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише
у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то
такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не має і
повинен бути визнаний недійсним відповідно до статей 215 і 239, частини першої статті 241 ЦК.
У перших двох випадках перевищення повноважень сторони
повертаються у первісний стан. У випадку умисної діяльності з перевищенням
повноважень з метою отримати вигоду для себе, правочин визнається недійсним, а
на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування збитків, завданих
тому, кого він представляв, і третій особі.
Крім того, за певних обставин (наприклад, у випадку
зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з
перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи відшкодувати особі,
яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням
повноважень.
Стаття 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи,
яку представляють, при представництві з перевищенням повноважень:
- вона схвалює дії, вчинені від її імені;
- вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її
імені без повноважень або з перевищенням повноважень.
Схвалення дій представника можливе в різних формах:
- шляхом заяви про це;
- мовчазною згодою;
- шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про
прийняття правочину.
За своєю юридичною природою схвалення є одностороннім
правочином, що вимагає сприйняття його третьою особою і представником. У
схваленні виражається воля особи, яку представляють, наділити юридичною силою
конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень.
Положення статті 241 ЦК щодо можливості схвалення правочину,
укладеного представником з перевищенням повноважень, поширюються лише на
випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві
воля особи, яку представляють, є нікчемною і правового значення не має.
В юридичній практиці постають питання про значення
схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень.
Як випливає з норми статті 241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби спричиняє
повну його недійсність. Але такий висновок суперечить статті 217 ЦК, згідно з
якою недійсність частини правочину не має наміром недійсність інших його
частин.
Більш коректним здається припущення, що той, кого представляють,
не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає
повноваженням, - за умови, що можливе її самостійне існування. Тому угода,
укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого
представляють, може бути визнана судом частково дійсною (статті 217, 240 і 242
ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень,
не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (статті 215, 240 і 242
ЦК).
Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням
повноважень, можуть бути стягнені з особи, яку він представляв, як безпідставно
набуте майно за правилами глави 83 ЦК, за наявності всіх умов, необхідних для
виникнення відповідних зобов'язань.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють,
створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього
правочину.
7. Інші форми
встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб
Розмежування різних форм участі третіх осіб в
установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення,
оскільки вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпечити досягнення
бажаного економічного і правового результату.
Порівняймо представництво з подібними категоріями, які
найчастіше зустрічаються в цивільному обігу.
Представництво й
комісія
Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного
імені, має місце непряме представництво, або комісія. З представництвом ці
відносини мають чимало спільного: і представник, і комісіонер діють в інтересах
іншої особи; вони обидва вчиняють правочини з третьою особою, будучи уповноваженими
на їх здійснення.
Різниця між представництвом та комісією полягає в такому:
- комісіонер діє від власного імені, а тому правовий
результат його дій настає для нього самого, хоч і не відображається на його
майні. Існування комітента (особи, в інтересах якої вчиняється правочин) для
третьої особи юридичного значення не має;
- оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах бере
права та обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не мають значення обсяг
повноважень комісіонера і зміст комісійного доручення, наданого йому
комітентом. Укладення комісіонером правочину з порушенням вказівок комітента не
має наслідком його недійсність, а лише створює право і обов'язок комітента
брати його на свій рахунок. Для настання юридичного ефекту представництва
суттєвим є знання третіх осіб про те, що представник діє від чужого імені, а
також наявність та зміст повноваження;
- виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що
його обов'язком є не тільки укладення угоди, а й її виконання. Виконання ж
представником укладеної ним угоди не є обов'язковим.
Представництво і
звичайне посередництво
Від звичайного посередництва представництво відрізняється
таким:
- представник шляхом власного волевиявлення вчиняє правочин
замість особи, яку він представляє. Посередники ж не відсторонюють особистої
діяльності тих, кому вони учиняють сприяння, їх дії самі по собі не викликають
встановлення правового відношення між двома контрагентами. Останні породжують
його власними діями, спрямованими на цю мету. Відповідно звичайний посередник
не має повноважень і діє від власного імені. Якщо посередник діє від імені
іншої особи, він виступає вже не як звичайний посередник, а як представник;
- посередник, на відміну від представника, обстоює
інтереси не одного, а одразу обох контрагентів у рівній мірі і захищає таким
чином ще й суспільні інтереси;
- звичайне посередництво застосовується лише при
укладенні правочинів у сфері цивільного обігу між дієздатними особами
Сфера застосування представництва ширша: через
представника можливим є як набуття, так і реалізація майнових і немайнових цивільних
прав і обов'язків. Крім того, як особа, яку представляють, можуть виступати і
недієздатні особи.
Представництво і
договір на користь третьої особи
Як і за представництвом, на підставі договору на користь
третьої особи для останньої безпосередньо виникають з юридичних дій інших осіб юридичні
наслідки. Особа, яка уклала договір на користь іншого, як і представник, діє в
інтересах того, на чию користь цей договір складений. Розмежування
представництва і договору на користь третьої особи має практичне значення, як
правило, для встановлення суб’єкта обов’язку при наданні зустрічного
задоволення стороні, яка виконала договір на користь третьої особи.
Різниця між ними полягає в такому:
- особа, яка укладає договір на користь третьої особи,
діє не від її, а від власного імені, у зв'язку з чим сама стає стороною відповідного
правового відношення;
- третя особа набуває за договором не всіх прав і
обов’язків, що виникають з нього, а лише окреме право вимоги. При представництві
усі права та обов’язки з дій представника виникають лише у особи, яку
представляють;
- суб'єкт, який уклав договір на користь третьої особи,
діє не в силу повноваження, а лише на підставі свого волевиявлення, а тому між
ним і третьою особою ніяких правовідносин не виникає. Натомість представника і
особу, яку представляють, пов'язують внутрішні правовідносини представництва.
Найбільші труднощі становить розмежування представництва
і покладання виконання обов'язку боржника на третю особу згідно зі статтею 528
ЦК, яке водночас має важливе значення, дозволяючи правильно вирішувати питання
про можливість застосування до тих чи інших випадків виконання зобов'язання
третьою особою норм права про необхідність надавати звіт, про можливість
відмови третьої особи від виконання чужого зобов'язання тощо.
Усі випадки виконання зобов’язань замість боржника іншими
особами можуть бути об'єднані у три групи:
- виконання зобов'язання здійснюється третьою особою без
спеціального акта покладання на неї цього виконання (безпосередньо в силу
закону). Так, зобов'язання перевезення, що прийняте на себе першим
перевізником, виконується у відповідних частинах у силу закону наступними
перевізниками;
- виконання зобов'язання третьою особою здійснюється за
спеціальним погодженням цієї особи з однією зі сторін зобов'язання (наприклад,
за договором доручення);
- виконання зобов'язання здійснюється третьою особою за
відсутності всіх наведених вище підстав за власним спонуканням.
Як і за представництвом, особа, на яку покладене
виконання обов'язку боржника, своїми юридичними діями виконує чуже зобов’язання,
створюючи тим самим безпосередньо для боржника за основним зобов'язанням
правові наслідки. Як і представник, виконавець обов'язку пов'язаний певними
правовими стосунками, внаслідок яких провадиться виконання лише з однією зі сторін
основного зобов'язання. Основний боржник, як і особа, яку представляють, з
покладанням виконання на третю особу не виключається з правового відношення, що
виконується, і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання
третьою особою (крім випадків, прямо зазначених в законі).
Водночас незважаючи на значну подібність представництва і
виконання зобов'язання замість боржника іншими особами, останнє не можна
розглядати як один з випадків представництва, оскільки між ними існують суттєві
відмінності:
- особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника,
на відміну від представника, діє від свого імені й виконує власний обов'язок
перед боржником, хоча тим самим погашається і борг боржника за основним
зобов'язанням;
- на відміну від представника і особи, яку представляють,
третя особа, на яку покладене виконання, і боржник пов'язані між собою правовим
відношенням, яке створює економічну підставу для покладання виконання в силу
одностороннього волевиявлення боржника.
Представництво і
порука
У силу договору поруки поручитель теж виконує обов'язок
замість основного боржника з безпосереднім для останнього правовим результатом.
Проте дії представника і поручителя мають свої специфічні
особливості:
- на відміну від представника, поручитель робить це від
власного імені;
- відповідна дія є для поручителя виконанням власного
обов'язку перед кредитором, яка виникла в нього з договору поруки;
- до поручителя, який виконав зобов'язання, на відміну
від представника, переходять всі права кредитора за цим зобов'язанням;
- поручитель, на відміну від представника, діє в
інтересах кредитора, а не основного боржника .
Отже, правовідносини представництва не є тотожними жодній
іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Залежно від
особливостей тієї чи іншої форми посередництва розмежування між нею і
представництвом можуть стосуватися сфери застосування, суб'єктного складу,
мети, характеру і результату дій посередника як учасника певних правовідносин.
При цьому принципова відмінність представництва від усіх
інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і
більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних
суб'єктивних прав і обов'язків. Зовні це проявляється в тому, що лише представник
діє від імені іншої особи, реалізуючи своє суб'єктивне право повноваження та
виконуючи обов'язок представляти іншу особу.
Використано:
- Цивільне право України (навчальний
посібник, за ред. І.Бірюкова, Ю.Заїки, 2004)
- Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому праву (Советское
государство и право, 1978)
- Цивільне право України (підручник, Є.Харитонов, Н. Саніахметова, 2003)
Читайте:
