Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності

Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

(стаття 68 Конституції України)

Суб'єкт злочину

Суб'єкт - слово латинського походження. У філософії ним позначається людина, яка вивчає, пізнає світ. У логіці суб'єкт - це логічний підмет, предмет думки, а в граматиці - підмет речення. 

У теорії права суб'єкт є носій прав та обов'язків, учасник правовідносин. У кримінальному праві суб'єкт - це один із учасників кримінального правовідношення, особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.
Проблема суб'єкта злочину має багато сторін, ознак, питань і вирішень. Особу злочинця вивчає кримінологія. Кримінальне право і законодавство розглядає цю проблему в аспекті кримінальної відповідальності. З цієї сторони (суб’єкт злочину - це елемент складу злочину, сукупність ознак, за наявністю яких певна особа може бути кримінально відповідальною за свої дії, за вчинене нею.

Отже, в складі злочину суб'єкт визначає сукупність ознак, вказаних у законі, і визначаючих особу, яка може і повинна бути відповідальною за вчинене діяння.

Для того, щоб бути відповідальним за заподіяну шкоду, шкодочинний витік повинен володіти свідомістю і волею. Інша відповідальність неможлива, не має сенсу. Карати того, хто не знає, не усвідомлює того, що чинить безглуздя. Тому суб’єктом злочину може бути лише істота свідома, тобто лише людина - особа фізична, бо тільки людина має свідомість, волю і тому може відповідати за свої дії.

Згідно з чинним законодавством України суб’єктом злочину, особою, відповідальною за вчинення суспільно небезпечних дій, може бути лише фізична особа, яка досягла встановленого законом віку, осудна, тобто здібна розуміти суспільну значущість своїх дій та керувати ними.

Принцип індивідуальної відповідальності виключає кримінальну відповідальність юридичних осіб.

Вчинення злочину від імені чи за дорученням юридичної особи не значить, що вона стала її автором, суб’єктом цього злочину, оскільки він був учинений певною фізичною особою. Тобто, суб’єктом злочину завжди є фізична особа чи група фізичних осіб.

За змістом статей 6, 7 і 8 Кримінального кодексу України (надалі – КК) за злочини, вчинені на території України, відповідальності підлягають як громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства.

Таким чином, суб’єкт злочину - це особа, яка має всі ознаки, встановлені законом. Чинне кримінальне законодавство передбачає три групи ознак, які характеризують суб’єкта злочину:

- фізична особа (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

- досягнення особою встановленого законом віку - правосуб’єктність;

- осудність особи - здатність усвідомлювати і оцінювати свої дії та керувати ними.

Усі ознаки суб’єкта як елемента складу злочину за своїм кримінально-правовим призначенням розподіляються на загальні та особливі.

Загальними, обов’язковими для всіх складів злочинів, є встановлений законом вік, з досягненням якого настає кримінальна відповідальність, та осудність.

Ці загальні ознаки суб’єкта злочину властиві всім складам злочинів без винятку, тому вони в статтях Особливої частини КК не вказані, а винесені мовби за дужки і закріплені у статтях 18-20 КК.

Факультативними ознаками суб’єкта злочину (властивими лише деяким складам злочинів) є спеціальні, додаткові ознаки:

- громадянство (статті 111 і 114 КК);

- посадова особа (статті 364-368 КК);

- військовослужбовець (статті 401-434 КК);

- фах (статті 139 і 140 КК);

- працівник транспорту (статті 276, 281 і 284 КК);

- член виборчої комісії (статті 157-160 КК);

- особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі (стаття 392 КК);

- родинні стосунки (статті 164 і 165 КК).

Суспільно-політична характеристика особи теж може бути ознакою суб’єкта як елемента складу злочину, але не безпосередньо, а через конкретні її властивості і минулі вчинки - повторність учинення злочину, попередня судимість тощо.

Отже, відповідно до статті 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. 

Осудність

Злочин - діяння провинне. Винність особи припускає здатність її давати звіт за свої дії та керувати ними. Лише за таких умов може йтися про відповідальність. В інших випадках покарання буде безпідставним. Отже, осудність - це здатність особи давати звіт про свої дії, усвідомлювати їх суспільне значення та керувати ними, а також поєднана з цим спроможність відповідати за вчинений злочин.

У деяких умовах, за деяких обставин особа втрачає можливість правильно усвідомлювати свої дії і керувати ними. Це стан неосудності. Неосудність - це нездатність особи розуміти суспільне значення своїх дій, віддавати звіт у своїх діях чи керувати ними, яка сталася внаслідок хворобливих змін її психіки. Неосудність - це такий психічний стан особи, в якому вона не може розуміти значення своїх дій чи керувати ними через тимчасовий розлад душевної діяльності, хронічної хвороби, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Перебуваючи в такому стані особи визнаються кримінальним законом неосудними, вони не можуть бути суб’єктами злочину і підлягати кримінальній відповідальності.

Для визначення неосудності використовують два поєднаних між собою критерії неосудності: медичний і юридичний.

Юридичний критерій неосудності характеризується двома ознаками, які витікають з поняття неосудності: інтелектуальним моментом, тобто нездатністю розуміти значення своїх дій та віддавати звіт у своїх діях, і вольовим моментом, тобто нездатністю керувати своїми діями.

Вольовий момент характеризує такий психічний стан особи, за якого вона розуміє суспільну сутність вчинку, але не може, неспроможна через хворобу керувати собою, бо її воля пошкоджена. Особа в такому стані не може втриматися від вчинку, не має змоги зупинити себе, або не може рухатися, діяти, коли це треба було.

Юридичний критерій визначає головний зміст неосудності, вказуючи на те, що особа неспроможна розуміти своїх дій, не може дати собі звіт про свої дії та не може ними керувати. Юридичний критерій обмежує ознаки й інших критеріїв неосудності (зокрема медичного). Для наявності юридичного критерію неосудності досить встановити хоча б один з двох його моментів - інтелектуальний чи вольовий.

Медичний критерій неосудності характеризується широким колом душевних (психічних) хвороб та психічних аномалій.

Законом установлено найбільш поширені їх види: тимчасовий розлад душевної діяльності - це раптові, короткочасні розлади психіки (реактивний стан, біла гарячка, патологічне сп’яніння, патологічний афект і т. ін.). Хронічна душевна хвороба, тобто постійний розлад психіки людини (епілепсія, шизофренія, прогресивний параліч або сифіліс мозку, деякі види психозів тощо). Слабоумство (олігофренія) - тобто занадто слабкий розвиток, крайня нерозвиненість інтелекту з незворотним пониженням розумової здібності через хворобу мозку (травми, поранення, інфекції тощо). Відрізняють кілька ступенів слабоумства:

- дебільність - початковий ступінь, людина може орієнтуватися в обстановці, виконувати нескладні обов'язки, визнається осудною;

- імбецильність - середній ступінь, нездатність до орієнтування, не може виконувати ніяких обов’язків;

- ідіотія - третій, найвищий ступінь, інтелект відсутній.

Інший хворобливий стан - різні істотні зміни психіки людини (психопатії, неврози тощо).

Медичний критерій неосудності є додатковим, він лише дає підставу до юридичного критерію. За наявності медичного критерію тільки виникає питання про неосудність, яка остаточно встановлюється лише при наявності юридичного критерію.

Для визнання особи неосудною треба встановити наявність однієї ознаки юридичного критерію (інтелектуального або вольового моменту) і одну ознаку медичного критерію (тимчасовий розлад душевної діяльності чи хронічну душевну хворобу, слабоумство або інший хворобливий стан). Тільки сукупність цих ознак - однієї медичної і однієї юридичної - дає поняття та підстави неосудності.

Осудність та неосудність - поняття суто кримінально-правові і можуть застосовуватися лише до злочину и лише у момент його вчинення.

Не належать до неосудності алкогольне чи наркотичне сп’яніння. Особа, яка вчинила злочин у стані будь- якого сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності (стаття 21 КК). Згідно з пунктом 13 статті 67 КК, учинення особою злочину у стані сп’яніння визнається обставиною, що обтяжує відповідальність. Особу, засуджену за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, суд, незалежно від призначеного покарання, може направити на примусове лікування (стаття 96 КК).

Особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, від кримінальної відповідальності не звільняється. Вона в такому випадку звільняється від покарання. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню.

Отже, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню (стаття 19 КК).

Обмежена осудність

У літературі часом то розпалюються, то згасають суперечки про так звану зменшену осудність. Зменшена осудність - це коломежовий стан між осудністю та неосудністю психопатів, дебілів, хронічних алкоголіків і наркоманів та осіб, які мали поранення (струс, травми тощо). Здатність таких осіб усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними, хоча і знижена, зменшена, але вона зберіглася, є. Якщо в особи така здатність є, то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності немає, то вона неосудна. Тобто осудність, як і вагітність - або є, або немає. Кримінальне законодавство деяких країн - Угорщини, Польщі, Чехії, Югославії — знає поняття зменшеної осудності.

Згідно з частиною першою статті 20 КК особа, яка визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею діяння, передбачене цим кодексом. Обмежено осудною визнається особа, яка під час учинення злочину, через наявний у неї психічний розлад не була здатною у повній мірі усвідомлювати свої дії або керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Отже, підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин

Стаття 21 КК закріплює важливий профілактично- попереджувальний принцип - стан сп'яніння не звільняє від кримінальної відповідальності.

Закон рівною мірою оцінює всі види фізіологічного сп'яніння: алкогольне, наркотичне, токсичне. Незалежно від виду і стану сп'яніння особа не звільняється від кримінальної відповідальності, оскільки до такого стану вона призводить себе свідомо. Від фізіологічного сп'яніння відрізняється патологічне сп'яніння, яке є проявом і формою тимчасового розладу душевної діяльності, тобто є медичним критерієм неосудності.

Особу, засуджену за злочин, учинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, суд може направити на примусове лікування у місцях позбавлення волі або в спеціальних медичних закладах.

Примусове лікування припиняється суддею районного (міського) суду за місцем розташування виправно-трудового чи медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації відповідного закладу на підставі висновку лікарської комісії.

Отже, особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. 

Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

Згідно зі статтею 22 КК, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років. Це загальна кримінальна правосуб’єктність.

За деякі злочини, суспільна небезпечність та забороненість яких кримінальним законом зрозуміла особам і меншого віку, кримінальна відповідальність настає з 14 років. Частиною другою статті 22 КК, кримінальна відповідальність з 14 років настає за:

- умисне вбивство (статті 115-117 КК),

- посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443 КК);

- умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345,     346, 350, 377, 398 КК);

- умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345,

346, 350, 377, 398 КК);

- диверсію (стаття 113 КК);

- бандитизм (стаття 257 КК);

- терористичний акт (стаття 258 КК);

- захоплення заручників (статті 147 і 349 КК);

- зґвалтування (стаття 152 КК);

- насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153 КК);

- крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308 КК), грабіж (статті 186, 262, 308 КК);

- розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308 КК);

- вимагання (статті 189, 262, 308 КК);

- умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378 КК, частини друга та третя статті 399 КК);

- пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277 КК);

- угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278 КК);

- незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289 КК);

- хуліганство (стаття 296 КК).

Таким чином, частина друга статті 22 КК встановлює спеціальну кримінальну правосуб'єктність. Практичне значення спеціальної кримінальної правосуб’єктності в тому, що відповідальності з 14 років особа може підлягати лише за ті злочини, перелік яких міститься у цієї частині КК. Ні за які інші злочини неповнолітні від 14 до 16 років не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності. Тобто наведений вище перелік діянь, за які кримінальна відповідальність настає з 14 років є вичерпним.

Особлива кримінальна правосуб’єктність чинним кримінальним законом спеціально не виділена. Але деякі склади злочинів містять її ознаки. Наприклад, стаття 304 КК передбачає відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, жебрацтво, проституцію. Вказівка на те, що потерпілим може бути неповнолітній, дає підстави для висновку, що суб’єктом цього злочину може бути лише особа повнолітня, доросла, та, яка досягнула 18 років.

Втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність неповнолітнім, наприклад, 17-річного 16-річним, призводить до абсурду. В слідчо-судово-прокурорській практиці також визнається, що відповідальною за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (стаття 304 КК), у немедичне вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання (стаття 324 КК), може бути лише доросла особа.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 27.02.04 №2 "Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність"  роз'яснив, що кримінальній відповідальності за втягнення неповнолітнього у  злочинну  чи іншу антигромадську діяльність можуть бути піддані особи,  які на час вчинення цих  дій  досягли  вісімнадцятирічного віку (абзац перший пункту 4).

До особливої правосуб’єктності належать також злочини, які передбачають відповідальність військовослужбовців (статті 402 - 434 КК), посадових осіб (статті 365- 368 КК), робітників транспорту (стаття 276 КК), оскільки ними можуть бути лише дорослі особи. Але якщо за певних обставин статус військовослужбовця, посадової особи чи робітника транспорту отримає неповнолітній, то він повинен бути визнаний суб’єктом цих злочинів, оскільки законом (частина перша статті 22 КК) передбачена відповідальність за всі злочини з 16-річного віку, а особлива правосуб’єктність законом не передбачена для всіх злочинів.

При цьому необхідно також взяти до уваги, що особи віком від 16 до 18-ти років (неповнолітні) можуть бути співучасниками військових, посадових та інших злочинів. Нелогічно було б за співучасть притягувати до відповідальності 16-річних, а за виконання таких злочинів - ні. У тих випадках, коли особи віком від 14 до 16-ти років беруть участь у вчиненні тяжких злочинів, не позначених у частині другої статті 22 КК, вони підлягають відповідальності за ті злочини, які є складовою частиною цих тяжких злочинів.

Вік у праві - це визначений за документами юридичний період життя людини. Вік вимірюється часом. При наявності документів вік особи визначається документами, а в разі їх відсутності - вік встановлює судово-медична експертиза.

Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. Для цього треба враховувати поясний, літній та зимовий час. У тих випадках, коли вік неповнолітньої особи встановлює судово-медична експертиза, то при визначенні нею року народження, наприклад, "народився в 1980 році", днем народження вважається останній день цього року, в нашому прикладі - 31 грудня 1980 року. Якщо ж судово- медична експертиза визначила вік неповнолітнього мінімальною і максимальною кількістю років, наприклад, "неповнолітній має вік 15-16 років", то вважається, що ця особа має вік 15 років, а днем її народження буде остання доба року народження.

В історії радянського законодавства питання про мінімальний вік кримінальної відповідальності вирішувалось по-різному. Декретом РНК РРФСР від 14 січня 1918 року "Про комісії щодо  неповнолітніх" було встановлено, що відповідальність за злочини настає із 17-ти років.

У статті 3 Керівних засад кримінального права 1919 року було встановлено, що «неповнолітні віком до 14-ти років не підлягають суду і покаранню. До них застосовуються лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовуються і до осіб віком 14-18 років, які діяли без розуміння».

Стаття 18 КК 1922 року встановила мінімальний вік кримінальної відповідальності з 16-ти років, а неповнолітні віком 14-16-ти років підлягали відповідальності лише як виняток, коли не можна було обмежитися засобами виховного чи медичного характеру.

Такий самий вік кримінальної відповідальності був визначений УК УРСР 1927 року постановою ЦВК та РНК СРСР від 07 квітня 1935 року був установлений вік кримінальної відповідальності в 12 років за найпоширеніші та небезпечні злочини - крадіжки, насильства, тілесні ушкодження, вбивства. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1941 року був визначений вік кримінальної відповідальності за всі злочини з 14 років.

Основами кримінального законодавства Союзу PCP та Союзних республік 1958 року був установлений вік кримінальної відповідальності з 16-ти років, а за деякі злочини - з 14-ти років, якій зберігся до сьогодення.

Вік кримінальної відповідальності у різних країнах дуже різний: в Англії - 8 років, у Греції і Франції -13 років, у ФРН - 14 років, у Швеції - 15 років, в Єгипті, Лівані, Ірані - 7 років, в Ізраїлі - 9 років.

Ураховуючи психофізичні особливості підлітків, закон зобов’язує суд в кожному випадку обговорювати питання про можливість застосування примусових заходів виховного характеру (стаття 105 КК). Крім цього, кримінальна відповідальність неповнолітніх має дуже істотні особливості, обмеження: до неповнолітніх не застосовується довічне позбавлення волі (стаття 64 КК).

Строк позбавлення волі неповнолітньому не може перевищувати 10 років (стаття 102 КК). До неповнолітніх більш поширено застосовується умовно-дострокове звільнення від покарання (стаття 107 КК). Вчинення злочину неповнолітнім завжди визнається обставиною, що пом'якшує кримінальну відповідальність (пункт 3 статті 66 КК). До неповнолітніх злочинців можуть бути застосовані замість покарання примусові заходи виховного характеру (стаття 105 КК). Особи, які вчинили злочини віком до вісімнадцяти років, відбувають покарання не у виправно-трудових, а у виховно-трудових колоніях.

Отже, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за перелік діянь, зазначених у частині другої статті 22 КК.

Використано – Науковий коментар Кримінального кодексу України (М.Й.Коржанський)
Читайте: 
- Злочин, його види та стадії
- Вина, умисел і необережність (форми, види)