Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції
України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність
інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
(стаття 68 Конституції України)
Вина
У статті 23 Кримінального кодексу України (надалі – КК) визначається законодавче
поняття вини як психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння і його
наслідків, виявляється у формі умислу чи необережності, і має такі юридичні
характеристики:
- сутність вини
- це негативна суспільна якість поведінки особи, яка вчинила злочин, і
ставлення винної особи до суспільних цінностей чи благ - об’єктів
кримінально-правової охорони. Сутність необережної вини в тому, що особа байдуже,
недбало ставиться до громадських інтересів чи інтересів іншої особи, нехтує
ними; суспільство докоряє особі, визнає її в чомусь необережною, за те, що вона
не була у конкретній обстановці досить уважною, завбачливою. Якби особа
проявила за певних обставин більше уваги, турботи про інших, передбачливості,
то вона не допустила б настання злочинних наслідків. У цьому її вина.
- зміст вини - це
відображення в свідомості особи об'єктивних ознак злочину, конкретних
особливостей певного злочину з його деталями, кількісними та якісними
показниками, які мають юридичне значення і можуть впливати на визначення форми
й виду вини.
Наприклад, зґвалтування, відповідальність за яке встановлено частинами
першої, другої, третьої та четвертої статті 152 КК, в усіх випадках вчинюється
лише навмисно, і умисел тільки прямий. Але зміст вини цих злочинів різний, бо
дуже відрізняються ознаки потерпілих від таких злочинів;
- форми вини - умисел
і необережність, які відрізняються одна від одної особливостями психічного
ставлення особи до вчинення злочину. Форми вини мають значення для підстав
кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання та
звільнення особи від кримінальної відповідальності і від покарання;
- види вини -
це виділені законом види умислу і необережності. Умисел розділяється на: прямий
і побічний (евентуальний), а необережність - на злочинну самовпевненість і
злочинну недбалість.
Виділення видів вини має важливе практичне значення,
оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише певним видом вини, наприклад,
доведення до самогубства (стаття 120 КК) може бути вчинене лише з побічним
умислом або необережно, і не може бути вчинене з прямим умислом;
- ступень вини характеризується
тяжкістю вини. Навмисне вбивство - набагато тяжча вина, ніж убивство
необережне, умисел, заздалегідь задуманий, більш тяжкий, ніж той, що раптово
виник тощо. Необережність буває вибачливою і невибачливою. Ступінь вини впливає
на кваліфікацію злочину і на призначення покарання.
Залежно від змісту інтелектуального і вольового моментів
вини закон розподіляє вину на дві форми: умисел (стаття 24 КК) і необережність
(стаття 25 КК).
Отже, виною
є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК,
та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (стаття 23).
Умисел і
його види
Згідно із законом, злочин визнається вчиненим умисно,
коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер
своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і
бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Закон виділяє елементи
(моменти) умислу: інтелектуальний - усвідомлення особою суспільної
небезпечності діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків.
Вольовий - бажання чи свідоме допущення настання суспільно небезпечних
наслідків. Комбінації інтелектуального та вольового елементів умислу утворюють
два його види:
- умисел прямий - усвідомлює, передбачає, бажає.;
- умисел побічний (евентуальний) - усвідомлює,
передбачає, допускає (не бажає).
Злочин вчинюється з
прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер
вчинюваного діяння, передбачає суспільно небезпечні наслідки цього діяння і
бажає настання цих наслідків.
Формула
прямого умислу - усвідомлював, передбачав, бажав. Усвідомлювання особою
суспільної небезпечності вчинюваного діяння значить, що вона усвідомлює:
- суспільну цінність блага, на заподіяння шкоди якому
спрямовані її дії;
- тяжкість заподіюваної шкоди;
- фактичні ознаки вчинюваного злочину (предмет,
потерпілого, місце, час, співучасників);
- забороненість цього діяння кримінальним законом (не
конкретну норму, а взагалі);
- свій обов’язок діяти, відвернути настання суспільно
небезпечної шкоди, але не діє.
Передбачати настання суспільно небезпечних наслідків
своїх дій чи своєї бездіяльності значить мати уяву про майбутні зміни,
викликані діями чи бездіяльністю, у виді суспільно небезпечних наслідків.
Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, - настання смерті потерпілого,
знищення майна, завдання тілесних ушкоджень тощо. Передбачати розвиток
причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.
З прямим умислом діяння вчиняються тоді, коли суб’єкт
бажає заподіяти шкоду об'єктові, тобто у сфері тих суспільних відносин, які
охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним
умислом, необережно або невинно.
Бажання настання злочинних наслідків - вольовий елемент -
визначає спрямованість, прагнення до мети (найближчої - наприклад, смерті
потерпілого - чи до віддаленої - наприклад, до вживання наркотичних речовин
через їх виготовлення).
Побічний
(евентуальний) умисел визнається законом як таке психічне ставлення особи до
діяння, при якому особа свідомо передбачала суспільно небезпечний характер
своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки і свідомо допускала настання цих
наслідків.
Формула
побічного умислу - усвідомлював, передбачав, допускав. Інтелектуальний
момент побічного (евентуального) умислу однаковий з інтелектуальним моментом
прямого умислу і характеризується тими самими ознаками (усвідомлення особою
суспільної небезпеки своїх дій чи бездіяльності; передбачення особою настання
суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності), які повністю
збігаються з аналогічними ознаками психічного стану при прямому умислі.
Прямий і побічний умисли відрізняються лише ознаками
вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює бажання винною особою
тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.
Вольовий момент побічного умислу більш багатий на ознаки.
Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання, закон зараховує до
вольової сфери побічного умислу - це байдужість, спотворене почуття обов’язку,
небажання тощо. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується
на тому, що ці наслідки для неї побічні, оскільки вона має мету і прагнення
досягти інших наслідків. Часом обставини такі, що досягти певних наслідків
можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання й інших байдужих чи
навіть небажаних наслідків.
Наприклад, бажання із-за помсти спалити хату сусідові не
є водночас бажанням заподіяти смерть хворій людині, що прикута до ліжка в цій
хаті. Винний зовсім не хоче настання смерті хворій людині, але дуже бажає
спалити хату. І якщо такий злочин він учинить, то смерть хворої людини буде
заподіяна з побічним умислом. Мета, яку прагне досягти винний, заподіюючи шкоду
з побічним умислом, може бути злочинною (як у щойно зазначеному прикладі -
спалити хату), а може бути й правомірною. Наприклад, юнак, купаючись, жартома
вихопив у дівчини надувного човна і не звертав уваги на те, що дівчина кричала,
кликала на допомогу. Дівчина, позбувшись човна і не вміючи плавати, втопилась.
Шкода в цьому випадку (смерть потерпілої) була заподіяна з побічним умислом,
при намаганні досягти не злочинної мети (поплавати на човні).
Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети і
допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним
умислом, незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими.
Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише у
вольовій сфері. При активному (позитивному) вольовому моменті умисел може бути
лише прямим, а при нейтральному (негативному) - тільки побічним. Тому треба
визнати, що в тих випадках, коли суб’єкт передбачає неминучість злочинних
наслідків, яких він не бажає або ставився до них байдуже, він діє з побічним
умислом. Там, де чужим інтересом жертвують задля досягнення власної мети, є побічний
умисел, бо в таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через
жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості
цієї діяльності. Таким чином, вольовий момент побічного умислу - допущення
наслідків - значить, що: винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних
чи легальних), що осудні наслідки є супутні до головних, які утворюють мету, і
що свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на «може бути», який
нехтує чужими інтересами.
Крім прямого і побічного (евентуального) умислу в теорії
кримінального права виділяють також: умисел
визначений і умисел невизначений.
При визначеному
конкретизованому умислі суб’єкт прагне досягнути певних наслідків, бажаючи саме
таких (убити потерпілого, викрасти певну річ, заподіяти саме тяжке тілесне
ушкодження, перервати вагітність тощо).
При невизначеному
(неконкретизованому) умислі суб’єкта влаштовують будь-які можливі наслідки
(кількість чи якість викраденого майна, розмір заподіяної шкоди абощо).
З невизначеним умислом має подібність альтернатив-ний
умисел, при якому суб’єкт передбачає можливість настання тих чи інших наслідків
і в рівній мірі він бажає будь-якого з них. Наприклад, при посяганні на життя та
здоров’я особи суб’єкта можуть влаштовувати як смерть, так і тяжкі тілесні
ушкодження, коли він діє з мотиву помсти.
Умисел заздалегідь обміркований, продуманий - характерний
для злочинів, які готуються заздалегідь, наприклад, диверсія (стаття 113 КК),
виготовлення чи збут підроблених грошей (стаття 199 КК), проведення аборту (стаття
134 КК) та деякі інші.
Умисел раптово виниклий, який називають ще афективним, -
це ситуаційний намір вчинити певний злочин. Наприклад, бажання вчинити навмисне
вбивство як реакція на грубо неправомірне насильство або тяжку образу з боку
нападника.
Для визначення сутності і спрямованості умислу важливе
значення мають факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину - його мотив, мета та емоції.
Мотивом
злочину називають певне спонукання до вчинення злочину. Найбільш
поширеними спонуканнями вчинення злочинів є: корисливість, помста, хуліганство,
кар’єризм чиновників, жадоба влади. Мотиви - це усвідомлені потреби людини (в
їжі, одежі, житлі, спілкуванні, пізнанні, самоствердженні, дозвіллі), як дійсні,
так і уявні, які спонукають її до дії.
Безмотивних злочинів немає, як немає безмотивної поведінки
взагалі. Значення мотиву як ознаки складу злочину в тому що поки не відомий, не
встановлений мотив вчинку, доти не можна щось певного про нього сказати.
Мотив як ознака суб’єктивної сторони складу злочину має
для різних злочинів різне значення. В одних злочинах мотив називається в
диспозиції (частина статті, де визначена заборонена законом дія) норми,
наприклад, у пунктах 6 і 7 частини
другої статті 115 КК - вбивство з хуліганських мотивів, у статті 148 КК -
підміна чужої дитини з корисливою метою, з помсти чи з інших особистих мотивів.
В інших злочинах мотив не називається, але його легко з’ясувати із сутності цих
злочинів, наприклад, у статтях про відповідальність за викрадення чужого майна
не вказані мотиви їх вчинення, але зрозуміло, що мова йде про викрадення, яке
вчинюється лише з корисливих мотивів.
Мотив - це двигун злочину, його внутрішня сила. Мотив має
значення для характеристики і оцінки як навмисних, так і необережних злочинів.
Наприклад, перевищення водієм швидкості руху за мотивом виконати більший обсяг
роботи й отримати більшу платню має зовсім іншу суспільно-громадську оцінку (а
значить, заслуговує меншого покарання), ніж перевищення швидкості руху водієм
автотранспортного засобу з мотиву пустощів чи хуліганства при настанні
внаслідок такого порушення закону однакових наслідків, наприклад, смерті
потерпілого чи заподіяння тілесних ушкоджень.
Кримінальним законом мотиви поділяються на:
- ганебні - корисливість, помста, хуліганство;
- до закону байдужі - допитливість, альтруїзм, помилково
зрозумілі інтереси служби тощо.
Від мотиву злочину треба відрізняти мотивацію злочинцем
своєї поведінки.
Мотивація - це вигадані особою, яка вчинила злочин,
причини, що спонукали її до вчинення злочину. Коли винна особа прагне
виправдати свою поведінку, то вона називає не справжні, а вигадані нею причини.
Мотивація злочинцем своїх дій може мати значення для визнання його щирого
розкаяння та для призначення міри покарання.
Мета злочину - це уявні
наслідки, переміни у навколишньому середовищі, яких прагне досягти особа вчиненням
злочину. Мета - це та річ чи явище або якась спотвора чи зміна, яка приваблює
злочинця, манить, тягне його і, на думку злочинця, може задовольнити його певну
потребу. Мета - це результат, до якого прагне злочинець, якого він хоче
досягти. Мета є факультативною (необов’язковою) ознакою суб’єктивної сторони
складу злочину. Особливість мети як ознаки складу злочину в тому, що злочини,
які вчинюються з певною метою, вчинюються лише з прямим умислом. У тих статтях
КК, в яких мета злочинної дії не вказується, мета має значення для визначення
суспільної небезпечності злочину, а також для призначення міри покарання.
Наприклад, у статті 201 КК встановлено відповідальність
за контрабанду - незаконне переміщення через митний кордон України поза митним
контролем або з приховуванням від митного контролю товарів, валюти, цінностей
та інших предметів. Такі дії можуть бути вчинені для досягнення різної мети як
ганебної (збагачення), так і до закону байдужої (наприклад, переміщення через
кордон в Україну її історичних чи культурних пам’яток).
У деяких злочинах мета збігається з мотивом, наприклад,
при обмані покупців чи замовників (стаття 225 КК), мотив і мета - корисливість,
прагнення до збагачення від обмірювання, обважування чи іншого обману покупців
чи замовників. Але це все-таки різні ознаки суб’єктивної сторони складу
злочину: мотиви - це ті спонукання, які «штовхають» злочинця в спину, а мета -
це той маяк, який манить, вабить злочинця.
Емоції (переживання суб’єкта під час учинення злочину): почуття
страху, злості, обурення, задоволення тощо - мають значення для з’ясування
суб’єктивної сторони злочину, вони можуть свідчити про мотиви вчинення злочину
або вказувати на мету його вчинення. Взагалі емоції лежать за межами складу
злочинів і впливають лише на призначення покарання. Тільки у двох складах
злочинів, передбачених статтями, емоції є обов’язковими ознаками цих злочинів.
Але ознаками складів злочинів у статтях 116 і 123 КК є не просто емоції, а
емоції, які називаються фізіологічним афектом.
Фізіологічним афектом у психології називають дуже сильний
і нетривалий емоційний спалах, найвищий стан обурення, гніву, роздратування.
Фізіологічний афект - це настільки сильні почуття та переживання, що вони сягають
аж до вершини, під саму стелю можливостей людини, дуже пригнічуючи свідомість і
можливість керувати своїми діями.
Такі можливості (усвідомлювати події, оцінювати їх і
керувати своїми діями) в стані фізіологічного афекту дуже пригнічуються, але
зовсім не втрачаються (що характерно для неосудності). В стані фізіологічного
афекту людина, хоча з великою напругою, але може усвідомлювати події і керувати
своїми діями, а тому визнається осудною. Оскільки фізіологічний афект є
наслідком грубо неправомірних дій іншої особи, яка цими діями чи тяжкою образою
викликала стан фізіологічного афекту, то вчинення злочину в такому стані
визнається пом’якшуючою відповідальність обставиною (пункт 7 статті 66 КК).
Стан фізіологічного афекту встановлює судово-психологічна експертиза.
Отже, умисел
поділяється на прямий і непрямий.
Прямим є
умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і
бажала їх настання.
Непрямим є
умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча
не бажала, але свідомо припускала їх настання (стаття 24 КК).
Необережність
та її види
Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа що
його вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків
своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення,
або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і
могла передбачити.
Інтелектуальний момент необережності полягає в
передбаченні можливості настання суспільно небезпечних наслідків, або в
непередбаченні їх при наявності обов’язку і можливості їх передбачити. Вольовий
момент необережності створює легковажний розрахунок на відвернення злочинних
наслідків.
Необережність має два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Злочинна
самовпевненість характеризується тим, що особа, яка чинить злочин,
передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи
бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення.
Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості - передбачення
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Передбачення
(уява про майбутнє, прогноз) поєднує передбачення:
- можливості настання злочинних наслідків;
- конкретних ознак злочину - місця, часу, обставин, які
можуть відвернути злочинні наслідки;
- розвитку абстрактного причинного зв’язку.
Особливість передбачення при злочинній самовпевненості
полягає в тому, що воно має абстрактний характер. Для винної особи воно чуже,
не його. Суб’єкт бачить події ніби збоку, розуміючи, що такі дії, які він
чинить, в інших умовах, за подібних обставин, у інших людей іноді призводить до
злочинних наслідків. Але сьогодні, тут, у нього таке не трапиться. І не
трапиться, злочинні наслідки не настануть тому, що суб’єкт розраховує
відвернути їх. Важливо те, що такий розрахунок у суб’єкта не пустопорожній, не
безпідставний. Суб’єкт розраховує на певні сили, обставини, умови: на свої
фізичні сили, вміння, навики, на властивості машин, механізмів, приладів, на
поведінку потерпілих. Наприклад, керуючи автомобілем, водій перевищує швидкість
руху, розраховує на свій досвід водія, на надійний стан автомобіля, на чисту
суху дорогу, але цього всього виявляється недостатньо.
Вольовий момент самовпевненості - це легковажний розрахунок
на те, що можливі наслідки суб’єкт може відвернути, не допустити їх настання.
Суб’єкт розраховує на реальні, дійсні сили, обставини, які, при інших умовах спроможні
відвернути певні наслідки. Але в цих обставинах вони, як з’ясовується,
недостатні. В цих конкретних умовах ці чинники або не діють, або неспроможні
змінити хід подій. Винність особи при злочинній самовпевненості саме й полягає
в тому, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернення суспільно
небезпечної шкоди. В цьому суспільно-державний докір особі, і звідси виходить
негативна оцінка державою (судом) її поведінки. Отже, особа при злочинній
самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій, з одного боку, а з іншого -
переоцінює ті чинники, які, на її думку, здатні відвернути шкоду. Така
легковажність діяння і є винною.
Від побічного (евентуального) умислу злочинна самовпевненість
відрізняється передбаченням і вольовим моментом. При умислі суб’єкт передбачає
наслідки своїх дій конкретно і реально, з ними він погоджується, а при самовпевненості
- абстрактно, як взагалі лише можливі, які в цьому разі у нього не настануть.
Вольовий момент побічного умислу - це допущення настання наслідків і байдуже
ставлення до цього. Вольовий момент самовпевненості в тому, що суб’єкт не
погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні і він сподівається їх не
допустити, відвернути.
За злочинної самовпевненості суб’єкт сподівається не
допустити настання злочинних наслідків, розраховуючи на свою фізичну силу,
вміння, досвід, на стан машин, приладів тощо. При побічному умислі суб’єкт
передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається
лише на «може бути», що вони не настануть самі по собі, тобто на випадково
вдалий для нього збіг обставин, часом фактично на ніщо. Там, де суб’єкт діє
саме так, він чинить злочин навмисно, а не необережно.
Злочинна
недбалість - це таке психічне ставлення особи до вчиненого, за
якого вона не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи
без-діяльності, хоча повинна була і могла їх передбачити. За злочинної
недбалості суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не
передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний момент вини відсутній.
Психічне ставлення особи до своєї поведінки за злочинної
недбалості характеризується зневагою до своїх громадських обов’язків,
нехтуванням загальними правилами завбачливості, обережності, безпеки.
Наприклад, Д. побачив, що Ф. підглядає у жіноче відділення
лазні, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при
цьому пошкодження шийного відділу хребця і спинного мозку (що належить до
тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого. Безперечно,
така тяжка шкода не була б заподіяна, якби Д. поставився до потерпілого з
більшою повагою, дотримуючись загальних правил обережності.
Загальне правило відносно поведінки людини полягає в
тому, що спершу, ніж діяти (робити), подумай, поміркуй про наслідки своїх дій
(роботи), подумай про те, до чого це може призвести. Вольовий момент недбалості
характеризується тим, що суб’єкт, діючи тим чи іншим чином, не напружує
вольових зусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях власних
дій, тому й не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків
цих дій.
Винність особи, яка діяла недбало, ґрунтується на тому,
що вона могла і повинна була передбачити злочинні наслідки своїх дій.
Докірливість такої поведінки саме в тому, що особа зобов'язана була і, головне,
могла такі наслідки передбачити. Могла - значить мала можливість, досить було
лише виявити дещо більше уважності, обережності, передбачливості. Особа повинна
була і могла, але цього не зробила, і в цьому її вина.
"Повинна була" і "могла" передбачити злочинні наслідки
своїх дій (чи бездії) - це критерії недбалості, тобто мірки, за допомогою яких
встановлюються і визначаються злочинна недбалість як останній і найменший вид
вини, межа, яка відокремлює вину від невинно заподіяної шкоди (казус).
Об'єктивний критерій недбалості - це обов'язок особи
передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Такий обов’язок
на особу покладають:
- закон, службовий стан, фах (професія - лікар,
вихователь, водій), прийнятий особою на себе обов’язок угодою, дорученням;
- родинні стосунки (батьки зобов’язані оберігати і
утримувати дітей), правила суспільного співжиття, утворені особою угоди, за
якими вона зобов’язалась відвернути чи не допустити настання певної шкоди:
доглянути дітей, берегти майно тощо.
Об’єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий
для всіх і не залежить від особливостей суб’єкта. Якщо буде встановлено, що
певна особа не була зобов’язана передбачити настання наслідків, то вона не може
бути визнана винною в їх настанні. Хто не повинен був, той і невинний.
Суб'єктивний критерій недбалості - це можливість особи
передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Для визначення
того - могла чи не могла певна особа передбачити в певних умовах і обставинах настання
таких наслідків, враховують суспільні, фізичні, психічні властивості та особливості
саме цієї особи: її вік, освіту, фах (професію), стан здоров’я (в момент
учинення дії чи бездіяльності), фізичні чи психічні вади, досвід роботи, стать
тощо. Наприклад, медична сестра зробила хворому ін’єкцію кокаїну замість
пеніциліну, внаслідок чого настала смерть. Враховуючи освіту, фах, досвід
ро-боти, можна зробити безперечний висновок, що медсестра могла відрізнити ці
ліки, якби проявила хоч мінімум уваги, а тому вона могла передбачити настання
таких наслідків, тобто заподіяла смерть винно.
У деяких випадках злочинна недбалість виявляється в
нехтуванні дуже простих, для всіх зрозумілих вимог чи правил співжиття - бути
більш обачним, запобігливим за певних обставин. Наприклад, Я. під час
будівництва особистого гаража кинув у бік дітей, які дражнили його з-за
огорожі, вапняний розчин. Розчин потрапив в око неповнолітньому К., і йому цим
було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. За такими обставинами події видно, що
Я. і повинен був передбачити такі наслідки своїх дій, і міг такі наслідки
передбачити, оскільки він безсумнівно за віком, фахом та життєвим досвідом знав
властивості вапна як їдкої речовини.
Злочинна недбалість є там і тоді, де і коли є сукупність обох
критеріїв: об’єктивного та суб'єктивного, тобто коли особа повинна була і могла
передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Оскільки в
законі ці критерії поєднані сполучником «і», то лише сукупність їх утворює вину
-злочинну недбалість. Відсутність хоча б одного з них означає, що шкода
заподіяна невинно.
Наприклад, у справі Р. було встановлено, що він, з'ясовуючи стосунки з колишньою дружиною К., вдарив її по правій руці тоді,
коли вона пила вино з бокала. Від удару бокал розбився, і його уламками було
травмовано обличчя потерпілої, зокрема, було пошкоджено око, що потягло
часткову втрату зору. Цим потерпілій були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження,
які потягли розлад здоров’я зі стійкою втратою працездатності. Президія Київського
міського суду у своїй постанові вказала, що завдаючи удар по руці К., в якій
був бокал з вином, винний не передбачав, що уламок розбитого бокала може
потрапити потерпілій в око. Але він міг і повинен був передбачити такі
наслідки, і тому його дії необхідно розглядати як необережне заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості.
Невинно заподіяна шкода настає тоді, коли особа не могла
або не повинна була, чи не могла і не повинна була передбачити наслідків своїх
дій. Вона в кримінальному праві називається випадком (казусом, лат. casus).
Випадок - це таке психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке
лежить за межами вини. Його суть у тому, що особа не передбачала настання
наслідків, не могла чи не повинна була їх передбачити.
Таким чином, сукупність обов’язку і можливості (повинна +
могла) передбачення настання наслідків утворює злочинну недбалість. Відсутність
можливості або обов’язку передбачити наслідки утворює випадок (казус). Випадок
не утворює вини. Випадкове заподіяння шкоди не має суб’єктивної сторони,
значить - і вини.
Є у кримінальному законодавстві й такі склади злочинів,
які мають подвійну (чи мішану) вину - умисел відносно одних злочинних наслідків
і необережність - відносно інших. Такі склади злочинів мають, наприклад, статті
121 і 134 КК. Подвійна, ...форма вини характеризується тим, що в цих злочинах
є, два якісно відмінні за характером і тяжкістю суспільної небезпечності злочинних
наслідки одних і тих самих дій винної особи та її різне психічне ставлення до
кожного з них. Обидві такі форми вини у цих злочинах визначаються психічним
ставленням особи до двох видів злочинних наслідків.
Таким чином, злочини з двома формами вини характеризуються
двома різними і дуже відмінними за тяжкістю злочинними наслідками (тілесними
ушкодженнями і смертю – частина третя статті 121 КК; вилученням плоду і
настанням смерті – частина друга статті 134 КК тощо); різним психічним ставленням
винної особи до кожного із цих наслідків - умислом до одних і необережністю -
до інших.
Отже,
відповідно до статті 25 КК необережність поділяється на злочинну
самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність
є:
- злочинною
самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно
небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно
розраховувала на їх відвернення;
- злочинною
недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх
передбачити.
Використано – Науковий коментар Кримінального кодексу України (М.Й.Коржанський)
Використано – Науковий коментар Кримінального кодексу України (М.Й.Коржанський)
Читайте:
