Позивач зазначав, що відповідач необґрунтовано
відмовив йому у прийнятті на роботу. Так, він отримав у міськрайонному центрі
зайнятості направлення на працевлаштування на вакантне місце фельд`єгеря. Проте
відповідач відмовив у наданні роботи, посилаючись на те, що на підприємстві
відсутня вільна посада фельд`єгеря, оскільки дано згоду на укладення трудового
договору з іншою особою.
Позивач просив суд визнати незаконною відмову у
прийнятті його на роботу, зобов`язати державне підприємство спеціального
зв`язку укласти з ним трудовий договір на посаду фельд`єгеря, стягнувши з
відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Суд першої інстанції задовольнив вимоги. Суд виходив з
того, що відповідач необґрунтовано відмовив у прийнятті позивача на роботу, чим
порушив його право.
Суд апеляційної інстанції дійшов іншого висновку та
відмовив у позові. Суд вказав, що для роботодавця обов`язковим є наведення
письмового обґрунтування відмови у працевлаштуванні безробітних, які направлені
до роботодавця центром зайнятості. Саме по собі направлення з центру зайнятості
не породжувало обов'язковість прийняття позивача на посаду фельд`єгеря.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової
палати Касаційного цивільного суду погодився з висновками апеляційного суду.
Верховний Суд зазначив, що однією з гарантій
забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу законів про працю України (надалі – КЗпП)
правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного
звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 22 КЗпП забороняється необґрунтована
відмова у прийнятті на роботу.
Суд роз’яснив, що стаття 22 КЗпП передбачає наявність
двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у
прийнятті на роботу, а саме: необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і
відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, як
прямо передбачених частиною другою статті 22 КЗпП, так і в інших нормах
законодавства.
Верховний Суд зазначив, що відповідно до положень статті
21 КЗпП укладення трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди,
потребує згоди не тільки працівника, а й власника або уповноваженого ним
органу. Зазначеним забезпечується оптимальне узгодження інтересів роботодавця і
особи, яка бажає укласти трудовий договір, інакше роботодавець буде позбавлений
можливості у повному обсязі виконувати свої функціональні обов`язки щодо
підбору та розміщення кадрів і нести відповідальність за той обсяг роботи, за
який він відповідає за законом.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової
палати Касаційного цивільного суду також дійшов висновку, що для роботодавця
обов`язковим є наведення письмового обґрунтування відмови у працевлаштуванні
безробітних, які направлені до роботодавця центром зайнятості. Саме по собі
направлення з центру зайнятості не породжувало обов`язковість прийняття
позивача на посаду фельд`єгеря.
А укладення трудового договору із позивачем потребує
не тільки ініціативи, згоди та бажання самого працівника, але й згоди
роботодавця із урахуванням його потреб та волі.
Постанова від 19.05.2020 року у справі№ 607/16424/18 (провадження № 61-10757св19)
